За місце непостійного члена Ради Безпеки ООН на 2000 – 2001 роки від групи центрально-східноєвропейських країн наприкінці 1990-х років боролися дві країни: Словаччина і Україна. Оскільки в Україні посольств низки зарубіжних країн ще не було, а всі переважно розташовувалися в Москві, то дипломати Посольства України в Російській Федерації отримали завдання – просувати кандидатуру України на місце непостійного члена Ради Безпеки ООН через ці дипломатичні установи.

Працюючи в політичному відділі Посольства України в Російській Федерації отримала завдання:

1. Налагодити контакти з Посольствами кількох країн.

2. Напроситися на бесіду.

3. Поінформувати іноземних дипломатів про переваги України.

4. Намагатися переконати їх підтримати кандидатуру України.

В Посольстві нам видали ілюстративні матеріали про Україну: гідно надруковані журнали, на чудовому папері з якісними фотографіями, які й досі використовую у своїх підручниках; інші інформаційні матеріали, зорієнтували, що та як, і відправили виконувати завдання.

Першою країною, до якої звернулася, було Посольство Республіки Чад. Це було серйозним, за тими мірками, відповідальним завданням. Зрозуміло, страшенно хвилювалася. Здзвонилася доволі легко. Пояснила суть справи і домовилися про зустріч. Швидко знайшла цей будинок і представники Чаду не примусили мене довго ждати за дверима, а одразу провели до затишної кімнати. Мене тут вже ждала офіційна особа, якщо не помиляюсь, консул. Розповіла йому про суть візиту, нашу історію в ООН, наші справи, із захватом продемонструвала журнали і ще подарувала український рушник.

Співрозмовник дещо перепитував, додавав, цікавився нашими економічними можливостями. Неквапливо, спокійно і виважено. Запропонував чаю або кави. Вже думала аудієнцію закінчено, а він так по-діловому мені й каже.

Що його країна Чад має давні традиції і глибокі корені, хоча й не дуже заможна, однак спроможна посилати на навчання до інших країн своїх найкращих громадян. І ось так трапилось, що в Києві десь загубилися два їх громадянина, що поїхали на навчання. …Пауза…. А вже два роки минуло. А в них традиція – заручини змалечку: батьки нервують, а дівчини ждуть. …Пауза. …Дивиться на мене, яка буде реакція.

Зрозуміла натяк, що від результатів пошуку залежатиме, вірогідно, і позиція цієї країни щодо голосування в ООН.

В мене від серця відлягло, що студенти, а не заробітчани, а то де б я їх шукала? Прошу уточнити їх прізвища, назву інституту, дату приїзду тощо. Він називає. Сказала, що постараюсь все зробити, щоби їх розшукати, хоча б зібрати інформацію.

Почалися пошуки. Перерила всі свої контакти в Києві, і все по нулях. В жодному інституті таких не було. А можливо просто ніхто не переймався пошуком по телефону (?). Можна було написати офіційного листа на міністерство освіти, однак знаючи чиновницьку кухню, від такої ідеї відмовилась. Допоміг його Високість випадок. Скоро поїхала у відпустку. І пригадалось, у яких вишах навчали іноземних студентів у перші роки незалежності. У Києві – тільки у військових, медичних і університеті Тараса Шевченка. Зустріла давню хорошу знайому, що працює в ІМВ університету Т.Шевченка і вона обіцяла допомогти через свої контакти. І тих хлопців знайшли!

Буквально через пару днів в мене була вся інформація про цих заблуканців. І все, як на наш погляд, вдало склалося: вони добре вчаться. Виявилося також, що вони брати і вчилися разом. Вже одружились: дружини – українки, старший жде дитинку. І їх страшенно люблять всі родичі, тому що, ну дуже хороші… І живуть недалеко від мене. На радостях дзвоню в Москву чадівцям. Все розповіла і обережно натякаю, що вже оженилися і ждуть дитинку.

На іншій трубці спочатку доволі довга пауза, а потім, Слава Аллаху!!! Що живі, що все в порядку, що є сім’ї і все таке… Уф. Тепер вже і моя трубка – Слава Богу! От така перша історія.

Інший випадок. Посольство Ямайки. Дісталася ж мені одна екзотика!!! Ледве знайшла те посольство, в якомусь спальному районі Москви, їхала півтори години на таксі. Піднялась на 11 поверх, звичайна квартира. Відкрила мені двері молода дівчина, провела в дальню кімнату. Поки йшли – переступали через людей, які міцно спали. Після бесіди вона мені так прямо і каже: купіть п’ять туристичних турів в мою країну… І вже дістала ці бланки і тримає перед носом.

Тут вже прийшлося думати, як відповісти. Сказати куплю – це ж не буде правдою, і вона це одразу зрозуміє. Сказати не купимо – не годиться. Пообіцяла чесно – знайду товстосума, який купить хоча б дві (собі і дружині/коханці) путівки. Наскільки відчула, вона зрозуміла, що ціна ну дуже для нас висока. Розсталися по-хорошому. Запросила її в Київ, де їй, як історик, все покажу і розкажу і при тому знайду зовсім недорогий готель. Так знайшла подругу.

Інша історія ходіння була складною, оскільки дуже заможна арабська країна. Спочатку в них було свято, і самі розумієте, передсвяткові дні, святкові дні, післясвяткові дні… Майже місяць билася, щоби до них потрапити…Нарешті…Садиба вражає! Рівень обладнання – на висоті, як у американців. Супроводжуючого немає, а тільки камери маленькі і сигналізація, яка тебе веде цим приміщенням. Сиджу, жду. Прийшов дипломат. Пояснила суть питання. Поговорили, намагалася переконати, знаходила все нові й нові аргументи. І про це, і про те, і які ми щирі, надійні і хороші, і яка гарна в нас країна…

Ну все, думаю, не сприймає… Реакція – доволі прохолодна, стримана, однак підкреслено ввічлива. І тільки десь через хвилин тридцять – насамкінець, відчула, що мене нарешті ПОЧУЛИ!

Після цієї країни ще були ходіння, однак цю запам’ятала на все життя.

От так попрацювала на нашу справу щодо місця України як непостійного члена в Раді Безпеки ООН. Пізніше мої колеги з Посольства мені повідомили, що майже всі країни, де ми були у посольствах, проголосували за Україну.

МИ ПЕРЕМОГЛИ.