Проф. Л.Д.Чекаленко, ДАУ при МЗС України 

Історія "стратегічного партнерства" Росії - України за російським сценарієм доби незалежності вкладається у відомі хронологічні межі.

Єльцинський період розвитку Росії - 1991-1999 рр., у якому виокремлюються два хронологічні відтинки часу: 1991-1995 рр. та 1996-1999 рр.

Перший характеризується динамікою пострадянського розлучення. Політика Росії щодо України розвивається на тлі однотипних для обох країн кризових процесів та внутрішніх проблем, вирішення яких накладає відбиток на характер і рівень двосторонніх відносин.

Формування державних інститутів триває на тлі глибокої економічної кризи паралельно з всебічною трансформацією зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних відносин; осмисленням історичної ситуації, що склалася після біполярності; пошуком і формуванням національної ідентичності в кожній країні. Складність процесів державотворення позначається й на розбудові російсько-українських взаємин, що потребує від обох сторін поступовості, осмислення, компромісності та врешті - часу.

Така нестійка і кризова політична й економічна ситуація призводить до проявів загострення двосторонніх відносин, несподіваної для українського середовища появи в російській політиці "пробних" куль, спрямованих на перевірку нашої країни на міцність. Ідеться про територіальні зазіхання (Севастополь). Непростими для розв'язання були й питання ядерної спадщини, поділу Чорноморського флоту, комплекс питань по Криму, борги й активи СРСР, гуманітарні проблеми тощо [1].

Під час загострення відносин Україна відчувала себе вразливою та незахищеною, намагалася знайти підтримку у інших світових потуг і міжнародних організацій. Росія, навпаки, володіючи нафтовими і газовими ресурсами, відчувала впевненість, демонструючи зневагу до слабких конкурентів на світовому політичному та економічному ринку, у тому числі - України, спостерігаючи за її політичними "іграми" - наближенням до НАТО та ЄС.

У 1991-1995 рр. окреслилися дві тенденції в політиці РФ. Перша - намагання перетворити Росію на провідну могутню економічно незалежну і самодостатню державу через упровадження ліберальної економічної та політичної моделі, сформувати демократичне суспільство тощо. Цей процес дуже важко давався тогочасному керівництву. Адже такому курсові протистояли антиєльцинські сили, що сформувалися за часів керівництва СРСР М. Горбачовим. Саме вони намагалися скерувати суспільство до імперських засад, відновити Радянський Союз, денонсувати Біловезькі угоди, повернути Росії втрачені землі колишньої російської імперії. Саме вони не визнавали незалежність України і блокували підписання Великого договору. Про це нагадують події у Вільнюсі, азійських республіках, Грузії, Вірменії, а також у самій Україні.

В усіх колишніх республіках СРСР точилася гостра боротьба за владу між промосковською елітою, яка впроваджувала критерії верховенства РФ на пострадянському просторі, і демократичними паростками, які тільки-но зароджувалися. Зазначимо, що Росія у цьому питанні значно вигравала, оскільки там були зосереджені (не враховуючи економічний потенціал) найталановитіші кадри з усіх республік і, переважно, з України.

Стали виразніше проявлятися відмінності між елітними політичними групами Росії й України. Значна частина російської еліти не відійшла від своєї зверхності. Усе українське піддавалося критиці й неприйняттю, подавалося як другорядне й меншовартісне. Російське ж, за московським сценарієм, мало виключно світове значення. Особливо гостро на порядку денному постала проблема історичної пам'яті. Росіяни виступають у ролі старшого брата з "єдиної колиски трьох народів - російського, українського та білоруського", чому, на превеликий жаль, підіграють і деякі відомі українські вчені.

Другий відрізок часу першого етапу припадає на 1995-1999 роки. З досягненням Росією відповідного рівня розвитку, певними ознаками долання кризових явищ після критичного 1998 року, її владна і політична еліта перестає бути залежною від інших республік. Кремль нагадав про свою першість і могутність, що вилилося в появі важливого документа російської зовнішньої політики: "Стратегічний курс Російської Федерації щодо країн-учасниць СНД" від 14 вересня 1995 р., затверджений Указом президента Єльцина [2]. Цей документ проголосив і закріпив інтереси Росії на пострадянському просторі в цілому і в тому числі через захист своїх "співвітчизників", до яких було зараховане все російськомовне населення та особи, які сповідують "російську ідею".

Нагадаємо також, що зміни в політиці Росії щодо України уможливилися лише після того, як Київ передав північному сусідові власну тактичну й стратегічну ядерну зброю. Такий поворот російської політики був несподіваним для України, яка розглядала РФ як першого і надійного партнера. Про критерії заявленого стратегічного партнерства між державами слід було забути.

Напряму не втручаючись у внутрішні справи Української держави, Росія вибудовувала начебто відсторонену політику - типу "спостерігай, однак не дозволяй". Фактично, Україна зробила в міжнародному вимірі саме стільки, наскільки її "відпустив" Кремль. Українські економічні та зовнішньополітичні успіхи поки не дратували, однак також не давали спокійно жити російському політичному істеблішменту.

Лише після виконання Україною російських умов щодо Чорноморського флоту, які досягалися поступово і наполегливо, РФ у 1997 р. підписала Великий договір, за яким офіційно визнала територіальну цілісність і суверенітет України. Однак не ратифікувала документ, допоки не закріпила власні інтереси в українському просторі: ратифікація угод по Чорноморському флоту, Угода про "нульовий" варіант, членство України в Міжпарламентській асамблеї СНД, утворення ЄврАзЕС тощо.

Економічний колапс РФ (дефолт) у 1998 р. дещо відволік владні російські структури від розв'язання "українського питання". І до початку 2000-х років можна спостерігати активізацію України на євроатлантичному та євроінтеграційному напрямах.

Другий етап розвитку політики Росії щодо України, або "путінський" складається з двох підетапів, які хронологічно охоплюють 2000-2008 рр. та 2009-2013 роки.

Перший пов'язуємо з початком нової стратегічної концепції політики Путіна/Медведєва. На цьому історичному відрізку часу також виокремлюються два періоди: 2000-2003 рр. та 2004-2008 роки. На першому відрізку часу спостерігається апробування сил новим російським президентом, ламання "внутрішніх" правил гри всередині самої Росії, переформатування владних гілок, фінансових потоків, жорстка централізація влади.

У зовнішній політиці спостерігається досягнення незаперечних успіхів, як результат високих цін на нафту і газ: розмова зі світовими потугами одним голосом, завоювання місця у "вісімці" та "двадцятці", перетворення РФ на одного з провідних акторів у світі та першого гравця на теренах СНД. Росія не втручається активно в українські справи, робить це через економічні і політичні важелі, що підтверджується курсом на можливе розчленування України через утворення на її території незалежних республік [3].

Український президент Л. Кучма знаходить необхідний тимчасовий компроміс із російським керівництвом, паралельно ухвалюючи державні документи щодо євроінтеграційного та євроатлантичного курсу України (2002 р., 2003 р.). Наша країна отримує можливість стати повноправним учасником Північноатлантичного Альянсу, а також наблизитися до ЄС.

Однак "епопея", розв'язана Росією навколо острова Коса Тузла, нагадала Києву про московські інтереси в українському просторі, які були чітко виражені в російській сентенції, озвученій "рупором Кремля" В. Жириновським: от скинемо на вас одну ядерну бомбу і подивимося, хто в домі хазяїн...

Як наслідок, Україна знову балансує між Росією і Заходом, обіцяючи першій Керч-Єнікальську протоку, а другому - не дратувати Росію.... Український президент - ізольований через справу з кольчугами, провідні європейські країни ігнорують Київ, зосередившись на взаєморозумінні з РФ, оскільки вже на носі 2004 рік - рік прийняття в ЄС десяти нових учасників, більшість із яких є вихідцями з колишнього радянського блоку. Європа до останнього моменту не була певна, що їй вдасться так легко "вирвати" колишніх сателітів з прорадянської зони впливу.

Україна не в змозі самотужки пробити стіну свого замовчування та ізоляції. Концепція "ширша Європа", запропонована ЄС, яка охопила також країни Середземномор'я, тобто Африки й Азії, не задовольняє Київ. Однак іншого на той час не пропонувалося, а термін чинності угоди України та ЄС про партнерство і співробітництво добігав кінця (1998-2008 рр.).

Тим часом, 2004 р. у результаті свого розширення ЄС географічно та стратегічно досяг кордонів України і став виявляти більший інтерес до її справ. З посиленням цього інтересу (особливістю політики Росії щодо України часів президента В. Ющенка) починається новий відлік часу - другий хронологічний період другого етапу: 2004-2008 роки.

Революції в пострадянських республіках, не контрольовані російською стороною зміни влади розглядаються Кремлем як провали власної зовнішньої політики (за що карають перших російських чиновників, позбавляючи їх відповідних посад). Відносини з Україною переведено на прагматичні рейки; ведуться різнопланові торговельні та інформаційні війни; Україна через великі борги по газу та нафті поступово ізолюється від західних партнерів. Москва все замикає на себе і через економічні важелі енергоносіїв прив'язує також Євросоюз.

Росія розгортає співпрацю з НАТО (Рада Росія - НАТО), широко співпрацює з ЄС, активізує азійський вектор зовнішньої політики, знайшовши спільну мову і підтримку з боку Китаю (2005 р.). Ситуацію добре ілюструє висловлювання В. Путіна, про те, що Росія - "ведмідь, якого не можна заганяти у глухий кут...". І далі за змістом - ведмідь шаленіє, коли відчуває безвихідь [4].

Реалізується стратегія В. Путіна - курс на економічну самодостатність Росії, що означає розбудову в країні замкненого виробничого циклу та незалежність від імпортних поставок. У результаті різко скорочується товарооборот з Україною та всіма іншими державами СНД, урізаються російські замовлення з нашої країни, яких РФ уже не потребує. Ведеться курс на згортання російсько-української співпраці. Однак, зростає товарообіг з іншими регіонами світу і, у першу чергу, з ЄС, якому В. Путін пообіцяв у 2005 р. довести зазначений щорічний показник до 50 млрд. дол.

Тактика і стратегія Росії щодо України, трактування подій в останній та її зовнішньої політики визначається інтересами великого російського капіталу. Тобто - російським олігархатом, який править "бал" на владному олімпі РФ. Саме газонафтові капітали перших осіб російської влади є підґрунтям керування українськими справами, збереження впливу на український політикум, посилення присутності власного капіталу на українському ринку. При цьому слід враховувати, що на офіційному - найвищому рівні і для закордону - РФ неодноразово підкреслювала свою безумовну відданість "стратегічному" партнерству, підписаним угодам і "глибоку повагу" до чинних, юридично оформлених і визнаних нею кордонів України. Слід брати до уваги також і те, що переважна більшість основних стратегічних документів, на яких будується сучасна зовнішня політика Росії, а саме: "Концепція зовнішньої політики РФ", "Концепція національної безпеки РФ", Стратегія національної безпеки РФ та "Військова доктрина РФ" тощо містять чіткі орієнтації щодо російських інтересів в Україні.

Наступний етап політики Росії щодо України - 2009-2013 рр. вирізняється остаточною підготовкою плацдарму для певного "стрибка" і святкування перемоги - перехід України в повне підпорядкування Російської Федерації або поглинання України Росією. Усе для цього підготовлено: український президент провадить політику "что прикажете?", український політикум куплений і спільними підприємствами, і значними хабарами, і часткою російської власності. Усе о'кей! Росія забула про балаканину щодо двох інтеграцій (євразійську та європейську) і чітко зазначила одну - російську (!). Про це перехідний російський президент Д. Медведєв заявив, що не можна одразу сидіти на двох стільцях (тобто розвивати обидва вектори зовнішньої політики: і європейський, і азійський). Україні треба визначатися.

З політичними орієнтирами нашої країни на той час проблем не було, що підтвердив і тодішній український президент, проваливши підписання Угоди про асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті Європейського Союзу.

Майдан розставив крапки над "і", повернувши Україні надію на розвиток самостійності та незалежності.

Найскладнішими виявилися післямайданівські проблеми, час очищення, час відновлення, час повернення до себе.

Список використаних джерел:

1. Чекаленко Людмила. Зовнішня політика України: Підручник. - К.: "LAT&K", 2015. - 477 с., 8 с. іл.; її ж: Чекаленко Людмила. Україна - Росія : проблемне питання "стратегічного" партнерства // Магістеріум: Політичні студії. - К.: НаУКМА, 2008. - Вип. 31. - С. 85-90.

2. Б.Н. Ельцин. Указ Президента РФ от 14.09.95 N 940 "Об утверждении стратегического курса РФ с государствами-участниками СНГ". - zakonbase.ru/content/nav/15088.

3. Янукович и Лужков приехали в Северодонецк ...grani.ru ' Политика ' Мир ' Европа ' Украина. - [Електронний ресурс]. − Режим доступу: ru.tsn.ua/.../luzhkova-nazvali-pochetnym-zhitel...; https://www.google.com.ua/?gws_rd.

4. "Россия - загнанный в угол медведь!" [Електронний ресурс]. − Режим доступу: www.apsny.ge/2014/pol/1392153682.php