Л.Чекаленко

Стаття написана у 2010 році.

Наступний матеріал буде присвячений виходу Британії з ЄС.

Всі шляхи ведуть  до Риму

Європейський Союз як рушійна сила

розвитку загальносвітових процесів

Добре відоме прислів’я винесене на початок тексту не випадково. Рим в ній трактуємо не тільки як столицю Італії, а як  центр світової і європейської цивілізації. Цивілізаційний феномен Європи добре розуміли наші пращури, позитивно сприймають сучасники і, сподіваємось, до цього феномену прагнутимуть долучитися й наші нащадки. 

У чому полягає феномен Європи? Вірогідно в життєдайності створених держав, талановитості і винахідливості народів, що її населяють; у творенні феномену сучасної епохи – інтеграції. Так, країни різних частин земної кулі намагалися відтворити інтеграційний процес як у часи до появи ЄС, а також водночас з його розвитком. Але цей експеримент поза Європою за подібними критеріями і масштабами не вдався. Інтеграція по-європейські дійсно являє собою вінець попереднього політичного, економічного і соціального розвитку Західної Європи. Саме західної частини європейського континенту, а не східного. І саме з Заходу Європи інтеграційний рух поширився на весь континент. Можна шукати пояснення цього явища в економічних витоках – інтернаціоналізації виробництва. Можна погодитися і з тим, що матеріальна складова інтеграційного процесу є необхідною, але не є достатньою складовою. Існує безліч прикладів інтернаціоналізації суспільства і виробництва, що виявляється у створенні інтернаціональних ФПГ, ТНК тощо, але інтеграції не відбувається.

Основні витоки інтеграції по-європейські полягають у впорядкованому індивідуалізмі, сформованому римським правом і протестантською етикою; особистій свободі або свободі індивідуума; специфічному характері господарювання (індивідуалізм в умовах високої щільності населення), сформованому інтенсивним характером виробництва; протиріччями між приватною власністю і партикуляризмом, що призвели до двох світових катастроф і врешті решт змусили західних європейців віднайти ліки до видужання. І цими ліками виявилася інтеграція.

Питання європейської єдності хвилювали політиків саме в часи протистояння держав, посилення загрози знищення паростків демократії. У період Другої світової війни під час панування нацизму серед населення європейських країн неухильно зростала кількість прихильників ідеї пожертвувати державним суверенітетом заради європейської федерації, як гаранта миру та безпеки. Після Другої світової війни країни Європи впритул наблизилися до вироблення інтеграційних концепцій, вважаючи інтеграцію найефективнішим шляхом до створення федералістського об’єднання. Прихильники іншого шляху розвитку Європи – шляху конфедерації – віддавали перевагу нижчому рівню локалізації міжнародної правосуб’єктності. Основним гарантом цілісності державного суверенітету у такому випадку мало б стати право вето, яке надавало можливість заблокувати рішення центральних органів, якщо таке рішення не відповідало національним інтересам суб’єктів конфедерації. Повертаючись до федералістського устрою, зазначимо, що суверенітет у такій державі не ділиться між федерацією та її суб’єктами. Федерація – це одна держава, а не союз держав, які «віддають» частину свого суверенітету на користь федеративної влади. У федеративній державі ділиться не суверенітет, а компетенція, причому ділиться таким чином, що суверенітет має федерація, а не її суб’єкти. За таким принципом будується і Європейський Союз, який суттєво  обмежує суверенітет об’єднаних країн. Разом з тим, практичне застосування положень функціоналізму на практиці міжнародної інтеграції виявило його вади. Поява громіздких і багаточисельних технічних організацій спричинила нові проблеми координації.         

Загрози воєнних конфліктів, економічних криз, холодна війна і радянська загроза зокрема вже у ХХ столітті змусили  Європу повернутися до власних витоків – об’єднуючої  європейської ідеї початку людської цивілізації і на практиці розпочати об*єднання. Відповідаючи на запитання: чи вичерпалися ці джерела європейської інтеграції, можна з певною обережністю припустити, що вони ще мають певний запас ефективності і це підтверджують об’єктивні реалії.

Не слід забувати, що практично всі учасники політичного процесу ЄС мають декілька різних ідентичностей і можуть відігравати різні ролі. Дослідники довели, що у сферах сільського господарства, рибальства і особливо торгівлі, ані комісари, ані працівники Комісії не відмовляються повною мірою від своїх національних зв’язків та лояльностей при виробленні політики. Так, у свій час британським лідерам вдалося після кількох років складних переговорів стосовно бюджету і з питань рибальства, соціальної політики нав’язати свої пріоритети. Поступово система ЄС за допомогою інтенсивної взаємодії міжнаціональних та міжурядових мереж перетворилася на колективний уряд, що спирається на еліти, які взаємно перекривають або заміщують одне одну.

Водночас, творення  політики в межах стабільної системи державного управління поза межами структури держави заперечує класичну дихотомію між внутрішньою політикою суверенних держав та міжнародними відносинами держав. У рамках ЄС, як показали дослідження, влада, політична відповідальність, бюджетні та адміністративні можливості лишаються в основному в руках держав-членів. Проте для широкого спектру політичних сфер ці держави-члени спільно застосовують наявні у них владу та адміністративні можливості. Постійні протиріччя між національними і понад національними інтересами значно гальмують процес інтеграції: державні системи управління діють повільно внаслідок значного розмаїття інтересів та негнучкості адміністративних структур.

Уряд ЄС стикається із широкою гамою інтересів, представників яких доводиться переконувати, долаючи їхній опір. Разом з тим, уряд ЄС змушений враховувати в процесі впровадження політики особливості та усталені традиції різних національних адміністрацій.  Не зважаючи на складнощі, досвід ЄС довів, що система працює, хоча не так швидко і безболісно, як декому хотілося. І у більшості політиків та громадськості держав –членів не виникає бажання з неї вийти. При цьому, невеликі, слабкі держави від створення сильних інституцій отримали непропорційно більшу вигоду порівняно зі своїми міцними сусідами завдяки тому, що їхній голос став помітнішим, а міжнародний авторитет зміцнився [33, с. 265].

ЄС лишається системою колективного управління, яка твердо підтримується його учасниками, оскільки він захищає інтереси всіх своїх членів – як великих, так і малих держав. Багаторівневе та багатогранне творення політики –це, безумовно, складний вид діяльності. Держави та федерації, так само як і недержавні системи управління, не завжди здатні забезпечити досягнення стратегічних цілей, оскільки їм доводиться балансувати в умовах суперечливих впливів та пріоритетів.

Отже, спосіб вибудови політики в ЄС можна охарактеризувати як постсуверенний. Він перетинає державні кордони, проникає вглиб, у ті аспекти національної політики та адміністрації, які раніше вважалися внутрішніми. Цей спосіб уособлює принцип взаємного втручання у внутрішні справи різних країн, котрий нині поширюється навіть на взаємні перевірки судових процедур у різних країнах. Застосування цього принципу ґрунтується на взаємній довірі, колективній згоді з метою впровадження європейських законів та регламентів за допомогою національних адміністрацій.

Водночас, держави, представлені національними урядами, і надалі займають центральне місце в політичному процесі ЄС. Проте, вони вже не єдині важливі учасники і не завжди основні. Їхні дії обмежені інституційними структурами і стримуються втручаннями інституційно-автономних учасників (комісія, парламент, суд тощо). Хоча дехто вважає, що щільність мереж та інтенсивність діяльності в їхніх межах приводить до ефективного злиття національних адміністрацій в єдину колективну систему ЄС. Практика свідчить, що сьогодні жоден уряд Європейського Союзу та навіть поза інтеграційним об’єднанням (враховуючи право гуманітарного втручання), не можна вважати суверенним у тому розумінні, в якому це слово використовувалося п’ятдесят років тому. Отже, поняття колективного управління означає певний ступінь спільної відповідальності за спільну справу, поточного співробітництва в межах системи спільного досвіду.

Разом з тим, зазначимо, що ЄС лишається неповним державним утворенням: йому бракує багатьох рис, які можна зустріти у розвинутій демократичній політичній системі. Ф. Шарпф характеризує ЄС як утворення, що спирається на «орієнтовану на результати законність». Він стверджує, що ЄС є урядом для людей, але не є урядом, сформованим людьми¹.

 Одним з джерел моці ЄС є об’єднуючий фактор європейської ідентичності. Національні уряди Європи після Другої світової війни відродили і підтримують відчуття колективної ідентичності за допомогою низки широкомасштабних програм витрат у сфері економічного розвитку та зростання добробуту. Проте, зазначений фактор ще не відіграє тієї консолідуючої ролі, яку би міг відігравати, оскільки застосувати цей підхід у масштабах всього ЄС не дає змоги надто малий обсяг його бюджету. До того ж, формування європейської політики – процес, що контролюється елітою, фактично, без залучення уваги широкої громадськості до розгляду більшості політичних питань. Р.Дорендорф характеризує політичну систему ЄС як «картель еліт», за допомогою якої думка народу представлена непрямим шляхом (через втручання парламентарів, недержавних організацій тощо)², тобто колективне управління спирається на такий слабкий фундамент легітимності, як постсуверенну політичну систему.

Суверенітет і наддержавність. Перед державами європейської спільноти на початку ХХІ століття постала низка проблем глобального характеру. Викликом національній ідентичності суверенних держав став наднаціональний характер інтеграції, що спричинило формування біполярної структури влади на європейському рівні, де інститути ЄС і держави-члени ділять повноваження. Іншою, не менш складною для розв’язання проблемою, виявилася імміграція осіб в країни Європи з інших регіонів світу. Імміграція супроводжується посиленням нелегального транспортування наркотиків, розповсюдженням тероризму, що вимагає забезпечення безпеки громадян єдиної європейської спільноти при дотриманні прав вихідців з третіх країн – легальних мешканців держав ЄС. Еміграційні і міграційні процеси опинилися в центрі уваги людськості в результаті своїх несподівано грандіозних масштабів, їхнього прямого і опосередкованого впливу на всі сфери життя країн-продуцентів і країн-приймачів міграційних потоків. При цьому імміграційні потоки кардинально впливають на демографічну і етнічну ситуацію в країнах-приймачах мігрантів, що вимагає від влади постійного контролю і спрямування. Таким чином, політичні процеси у країнах-приймачах охоплюють все більше коло імміграційних питань, а іммігранти самі стають активними учасниками політичних процесів. Все це, як згадувалося, розмиває європейську ідентичність, що може призвести до непоправних наслідків євроінтеграційного процесу.         

Найскладнішим питанням у євроінтеграційному ланцюгу здобутків і перемог, на наш погляд, виявилося віднайдення рівновагового співвідношення державного суверенітету та елементів наднаціональності європейських структур. Елементи наднаціональності можна помітити не тільки в механізмі діяльності (розгляду питання, процедура прийняття рішення, головування в організації, розподілення коштів, врешті решт лобіювання проходження питань тощо) деяких євроустанов. Постає запитання: наскільки ці елементи сумісні з такою ознакою держави, як суверенітет? Суверенітет у цьому контексті набуває специфічної форми співвідношення компетенції держави і євроструктур шляхом делегування частини компетенції держави міжнародній організації або спільного здійснення означених функцій. Варто зазначити, що з правового погляду суверенітет виявляється в комплексі компетенції держави, яка трактується як єдність території, населення, влади, незалежності, етносу, монетарної системи тощо. Нині суверенітет держави в усіх його проявах існує лише як відносний, обмежений і внутрішнім, і міжнародним правом. Тому на запитання, де та межа, за якою обмеження суверенітету призведе до припинення існування держави як суб’єкта міжнародного права, сучасний розвиток правової думки і досвід міжнародних організацій відповіді поки що не дають.

Відомо, що міжнародні організації як форма багатостороннього співробітництва держав утворюються ними за необхідністю і виникають з об’єктивних потреб міжнародних відносин. Правосуб’єктність міжнародної організації залежить від волевиявлення держав-членів, від визначення її мети, компетенції, повноважень, характеру рішень, що приймаються, структуру органів та інших параметрів. Під час створення міжнародної організації держави виступають як суверенні і рівноправні, утворюючи організацію на основі міжнародного договору. На всіх етапах цього процесу взаємодія держав має координаційну, горизонтальну природу і є взаємодією суб’єктів однакового рівня. Набуття чинності статуту організації призводить до доволі серйозних наслідків, головним з яких є поява нового суб’єкта міжнародного права, який не тотожний державам, що його створили. Утворена державами організація розпочинає своє власне життя, часто не залежне від волі і прагнень окремих її учасників, але водночас ця організація не володіє суверенітетом. Вона лише має обсяг повноважень, необхідний для її функціонування. Провідні міжнародні організації, спираючись на згоду держав, користуються засобами, що обмежують державний суверенітет (наприклад у прийнятті рішень з деяких питань, які є обов’язковими для всіх держав, незалежно від їхньої думки). Застосовуються заходи примусу, санкції. До того ж, часто вимагається надання інформації з питань внутрішнього життя країни тощо. Хоча на практиці більшість примусових зобов’язань застосовується досить рідко, але вони існують. Таким чином, деяким міжнародним організаціям держави передали повноваження приймати обов’язкові рішення або діяти в певних сферах, тим самим позбавивши себе свободи дій. Це свідчить про те, що держави не поступаються частиною суверенітету, а на добровільних засадах обмежують його, передаючи певні повноваження міжнародній структурі. Проте добровільність обмеження не впливає на результати — наднаціональність або елементи наднаціональності організації, що тягне за собою відсутність права держав вживати заходів або діяти там, де компетенція міжнародної організації перевищує повноваження держави.

Сучасний Євросоюз не є класичною міжнародною організацію внаслідок його наднаціонального характеру. Установчі органи ЄС є уповноваженими створювати правила, регламенти, директиви, які стають обов’язковими до виконання для всіх держав-членів. Водночас ЄС створив спеціальну структуру, яка контролює дотримання цих правил — Європейський суд, і має повноваження на примус до їх виконання. З формально-правових позицій серед ознак наднаціональності, властивих ЄС, можна виокремити: право на втручання у питання, належні внутрішній компетенції держав, відповідно до конституції; покладання широких повноважень у створенні правил і контролю за їх виконанням на міжнародних службовців; право своїми рішеннями зобов’язувати і надавати право фізичних і юридичних осіб державам-учасницям тощо.

Питання щодо несумісності наднаціональності міжнародних організацій з принципами поваги державного суверенітету і невтручання у внутрішні справа держав-членів дебатується ще й досі. Науковці дійшли консенсусу, що суперечностей між основними принципами міжнародного права і членством держави в наднаціональних організаціях не буде тоді, коли статути організацій передбачатимуть добровільний вихід з організації. Зауважимо, що протягом новітньої історії жодна держава не вийшла з ЄС. З часом концепція державного розвитку зазнала певної еволюції, з’явилися зміни у трактуванні понять суверенітету. Визнання правомірності наднаціональності деяких міжнародних організацій має й конкретні наслідки для держави, що їх визнає. З огляду на зазначене демократизація українського суспільства (й держави) передбачає глибоку реструктуризацію всієї законодавчої і судової системи, соціальної сфери, а також проведення економічних реформ. Стосовно ЄС зазначимо, що особливу увагу співтовариство приділяє саме здійсненню політичних та економічних реформ і наближенню законодавства країн-кандидатів до європейських норм. Інституційна складова процесу європейської інтеграції підтверджує, що розвиток політичної системи ЄС відбувається шляхом накопичення нею консенсусних рис ознак напротивагу мажоритарним. З ознак мажоритарної системи лишилися відносно слабкий щодо вагомості рішень парламент, недостатньо підзвітна йому адміністрація (Комісія), відсутність євроконституції, що замінна поки що квазі конституційними договорами, Європейська Рада, як колективний глава держави, що активно втручається в політичний процес і таким чином компенсує слабкість наднаціональної адміністрації. До узгоджувальних (наближених до унітарних) рис можна зарахувати конституційний контроль за діяльністю органів ЄС, який впровадить Суд, пропорційну систему виборів в Європарламент, багатопартійний склад парламенту, зародки двопалатності. За деякими припущеннями, Європейська Рада, яка є законодавчим органом, поступово може перетворитися у верхню палату парламенту. Можна також припустити, що Комітет регіонів поступово оформиться в одну з палат Європарламенту – третю, а можливо за значимістю і на другу палату паралельно з самим парламентом і нинішньою Радою ЄС, якщо міжнаціональна Рада втратить у майбутньому то особливе значення, яке вона сьогодні має в системі ЄС .   

Наднаціональний механізм Європейського Союзу є унікальним феноменом сучасної системи міжнародного політичного й економічного регулювання. Хоча й діяльність ЄС – провідного інтеграційного угрупування світу має особливості і специфіку власного функціонування.

Задля поглибленого розуміння специфіки європейської інтеграції необхідно проаналізувати сучасні тенденції розвитку світу, визначити місце ЄС у порядку денному міжнародних відносин, дати відповідну характеристику іншим інтеграційним угрупованням³ і провідним країнам світу, потужності яких можуть конкурувати з ЄС, а також порівняти параметри розвитку ЄС – США – Японії – Китаю, як найбільших  світових потуг ХХІ століття. Автор не зупинявся на тих аспектах проблеми, які вже достатньо досліджені українськими і зарубіжними авторами, а намагався зосередитися на основному питанні: у чому полягає феномен ЄС?

Для пошуку відповіді звернімося до зовнішніх творців ЄС, зокрема до США. США доклали зусиль для створення європейського союзника. Друга світова війна знесилила Європу, спричинила глибоку економічну кризу. Саме США надали їй відповідних коштів: утворили Європейський платіжний союз, Європейську організацію економічного співробітництва, перетворену пізніше на Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Врешті решт, за ініціативи США почалася реалізація плану Дж.Маршалла, левову частку допомоги якого з 17 млрд. дол. отримали провідні європейські держави – Велика Британія, Німеччина і Франція. Паралельно з утворенням Європою безпекової структури – Західноєвропейського союзу, США створюють разом з європейськими партнерами НАТО, що було концептуально новою формулою розв’язання проблеми безпеки Західної Європи. Таким чином європейські структури одночасно охопили економічні, безпекові й політичні схеми взаємодії. Це надало можливість європейцям замислитися про окреме політичне інтеграційне утворення в межах Спільнот (ідея і План Л.Тиндеманса, що не було реалізовано) і оборонний союз (задумка і План П.Спаака, також не вдалося реалізувати). США перебрали на себе роль спостерігача, скоріше патрона Західної Європи, поступово підтягуючи її до американських стандартів, у той же час стримуючи чиїсь європейські амбіції, які могли б зашкодити американському пануванню на Європейському континенті. США і сьогодні здійснюють свою політичну концепцію гри на протистоянні. 

Роль своєрідних центрів реалізації американської стратегії в Європі відведено Німеччині і Франції – вічним союзникам і вічним противникам. Граючи на протиріччях одне одного, підтягуючи слабкого напротивагу сильному, американцям вдається тримати постійний контроль також над цим континентом світу⁴. До моніторингу європейського ареалу залучено Велику Британію, яка є надійним, перевіреним (вічним) союзником США. Така стратегія США виправдала себе, що доведено практикою. 

Серед сценаріїв майбутнього розвитку світу найпопулярнішими є такі варіанти⁵. За першим сценарієм, який названо «Давоський мир», глобалізація вирує й надалі. До неї долучаються Індія й Китай, темпи зростання показників їх економік далеко випередили європейські і наздоганяють американські. Другий сценарій названий «Пакс Американа»⁶, за яким Америка тримає світову пальму першості. Водночас вона в політичних питаннях відмежовується від Європи і перебуває в економічному протистоянні з Китаєм. Третій сценарій під назвою «Новий Халіфат» передбачає посилений рух мусульманських країн, які створюють світове транснаціональне теократичне суспільство. І, нарешті, четвертий сценарій, якого названо «Контуром страху». Конфлікти, війни, різномасні зіткнення відбуваються по всій земній кулі (хоча США себе тут не згадує). Всі країни страждають від теократичних режимів. Провідні країни закривають кордони, здійснюють низку випереджальних інтервенцій. Це зупиняє глобалізацію. Приводить до хаосу і застою (можливо, колапсу світу?). Оскільки згадані сценарії писалися кілька років тому, проаналізувавши реакцію на них інших країн, американські аналітики пропонують нові варіанти збереження американопанування. І називають цю концепцію чаймерика⁷. За нового президента американський істеблішмент почав певний крен до Далекого Сходу, хоча попередні вісі – Атлантична і Далекосхідна – врівноважувалися.

Як бачимо, в жодному з американських сценаріїв Євросоюзу не відведено місця лідера міжнародної спільноти.

Наступний аспект феноменальності, як можна припустити, полягає в системі уніфікації країн ЄС. (1) Тільки в умовах поглибленої інтеграції спостерігається блискавично швидкий розвиток провідних держав і підтягування слабких до середнього рівня. (2) Особливих успіхів досягнуто у найскладніших для розв’язання завдань: віднайдення варіантів альтернативних енергоносіїв, успіхи у боротьбі за здоров’я людини, боротьбі з природними катаклізмами (у т.ч. проблемами клімату), технічних досягненнях (літакобудування, колайдер тощо).  

 Феномен будь-якої цивілізації полягає в її творчому потенціалі, що виявляється у першу чергу у наукових відкриттях, технічних досягненнях, в розвитку фундаментальної науки тощо. У чому полягає науково-технічний феномен ЄС? Якщо  коротко – ставку було зроблено на науку і технології. Якщо докладніше, то (1) ЄС вдалося об’єднати розробників і виробників інформаційних технологій (у 70-ті роки ХХ ст. у цьому питанні Європу значно випередили Японія і США). Перша програма науково-технічного розвитку 1982 р. – Рамкова програма була спрямована на дослідження, що не ведуть до виготовлення кінцевого продукту.  Їхня мета – вирішувати науково-технічні проблеми загального плану з тим, щоби виробник, використовуючи ці технології, розробляв власні модифікації. Тим самим було заповнено простір між фундаментальною і прикладною наукою. У той же час поважалось авторське право: кожен автор міг розробляти, модифікувати готовий продукт. (2) До фінансування виконуваних робіт залучили приватний капітал (50%), що значно підвищило зацікавленість виконавців у результатах роботи. (3) Програма була спрямована на подолання індивідуалізму і ізоляціонізму національних науково-дослідних центрів. Заявка приймалася тільки від виконавців з двох і більше країн. До списку мали бути включені як компанії, так і наукові центри. Відбір і проходження заявок здійснювала незалежна конкурсна комісія. Отримані результати ставали власністю всіх країн ЄС, у т.ч. і тих, хто не брав участі в розробці. (4) На початку 80-х років відбулася реорганізація національних науково-технічних програм країн ЄС, серед яких вибрано такі, що відповідають стратегічним інтересам Спільноти (ідея Етьєна Давіньона і Паоло Фаселла). Таким засобом було досягнуто взаємодію національних науково-технічних центрів, що сприяло підвищенню ефективності винаходів і розробок. Розроблено (5) критерії важливості («критерії Райзенхубера»). Пріоритетом користувалися такі дослідження, що вимагають більших витрат, оскільки одна країна не спроможна їх провести; можуть принести економічну вигоду тільки в результаті багатосторонньої взаємодії; здатні принести ефективніших результат;  такі, що сприяють створенню єдиного ринку ЄС; соціальному та економічному єднанню; стимулюють мобільність науково-технічних кадрів і координацію відповідної політики. В результаті розширено тематику досліджень: до  науково-технічних розробок в галузі ядерних досліджень, що впроваджувалися з часів створення Євратому, додалися програми з екології, охорони здоров’я, рибальства, сировинних матеріалів, текстильної промисловості тощо.

Всі перелічені вище ідеї було втілено у подальші чотирирічні Рамкові програми. Не будемо перераховувати всі з них. Нагадаємо, що шоста Рамкова програма ЄС, розрахована  на  2002 – 2006 рр., стала основним механізмом і першим практичним етапом створення єдиного європейського наукового простору. Бюджет програми на 2003 – 2006 рр. складав 17,5 млрд. євро, що перевищує бюджет попередньої програми на 17%⁸. Основні цілі програми полягали у створенні єдиного європейського наукового простору, досягненні європейських наукових переваг, підвищення конкурентоздатності та інноваційної активності, інтеграція європейської науки на всіх рівнях – локальному, регіональному, національному і міжнародному. Програма складалася з двох частин: інтеграція і інтенсифікація⁹. Сьома Рамкова програма ЄС була розпочата 2007 р. (2007 – 2013 рр.)¹⁰. Обсяг фінансування складає 54,582 млрд. євро.  Програма об’єднує всі дослідницькі ініціативи Євросоюзу і спрямована на підвищення конкурентоздатності європейських досліджень, освітянських і інноваційних сфер. Програма складається з чотирьох блоків: «Сooperation», «Ideas», «People», «Capacities»¹¹. Доволі цікавим виявився інформаційний напрям –CORDIS¹², за яким досліджуються нові технології, безпекові питання, підвищення безпеки громадян, інфраструктур, внутрішньої і зовнішньої безпеки, забезпечення виживання в умовах кризи, покращення інтеграційних безпекових систем інформації, введення єдиної сітки інформаційної безпеки, безпека і суспільство, безпека дослідницької координації і структурування¹³.

Основна мета програми – підвищення конкурентоздатності європейської промисловості шляхом підтримки передових наукових і конструкторських розробок, технологічного розвитку і швидкого впровадження цих розробок в промисловість. Важливу роль в програмі відіграє міжнародна співпраця: для участі в проектах є необхідним залучення організацій з різних країн, у т.ч. і з держав, що не входять до Євросоюзу. Для цього існує спеціальний тип проектів – Спеціальні міжнародні дії співробітництва (Specific International Cooperation Action)¹⁴. Як і попередня, сьома Рамкова програма складається з чотирьох компонентів: Співробітництво, Ідеї, Люди, Можливості. Співробітництво акумулює близько 63% всієї суми бюджету програми, Люди – напрям діяльності за програмою Марії Кюрі: розвиток кадрового потенціалу, навчання і розвиток кар’єри – 10% бюджету; Ідеї – розвиток фундаментальних наукових досліджень у спеціально створеній Європейській науково-дослідній Раді (ERC) складатимуть 17%; а Можливості – близько 10% від загальної суми бюджету спрямовуються на розвиток науково-дослідницьких інфраструктур, малих і середніх підприємств, міжнародну кооперацію з третіми країнами¹⁵. У центрі наукових досліджень – тематика охорони здоров’я, продукти харчування, сільське господарство і рибальство, біотехнології; інформаційні технології;  нанотехнології, матеріали і нові виробничі технології; енергетика; виклики, зміни клімату; транспорт з аеронавтикою включно; соціо-економічні і гуманітарні науки; космос; безпека  тощо¹⁶. Тільки на медичні дослідження (106 проектів) буде надано 610 млн. євро.

Не випадково приділили увагу розвиткові науково-технічних досліджень ЄС. Спільнота веде перед у світових дослідженнях космосу, пошуках альтернативних джерел енергії (сонячної в пустелях), авіабудуванні, в створенні нових потужних енергетичних систем. 10 вересня 2008 р. в Європейському Центрі ядерних досліджень у м.Женеві, відомому за французькою абревіатурою як ЦЕРН, був запущений найбільший в світі прискорювач заряджених часток (Large Hadron Collider, LHC), де протони розгоняються  практично до швидкості світла і іх кінетична енергія в 7500 разів більша за енергію покою. Протони прискорюються і летять всередині двох замкнених труб, що пролягають під землею в тунелі довжиною 27 км, туннель як раз проходить під кордоном Швейцарії і Франції, і протони порушують кордон туди й назад 20 тис. разів на секунду. Повітря в трубах відкачено до рівня розрідженості повітря на безповітряному Місяці. У чотирьох місцях пучки з двох труб пересікаються і відбувається зіткнення протонів з енергією в 7 разів вищою попереднього рекорду, досягнутого на прискорювачі Теватрон в США.

 І сам прискорювач, і детектори, що оточують місця зіткнень, розміром з великий багатоповерховий будинок, є чудом інженерної думки, передовим краєм сучасної техніки. Вартість винаходу склала 8 млрд. євро. У бюджет Великого адронного коллайдера внески зробили всі європейські країни-учасниці ЦЕРН, а також США і Японія. Коллайдер допоможе людству пізнати витоки появи нашого Всесвіту і розкриє інші таємниці.

Іншим феноменальним науковим досягненням у першу чергу учених і інженерів Євросоюзу вважається розробка проекту міжнародного експериментального термоядерного реактору –  ITER (ІТЕР)¹⁷, місце для побудови якого – дослідницький центр Кадараш (фр. – Cadarache) на півдні Франції у 60 км від м.Марселя. Назва ITER виникла від скороченої англійської абревіатури. Тепер офіційна назва ІТЕР не вважається абревіатурою: її пов’язують з латинським словом iter, що означає шлях. Задачі ІТЕР полягають у комерційному використанні термоядерного реактору, розв’язанні фізичних і технологічних проблем, що трапляються на цьому шляху. В разі успішного запуску ІТЕР (для якого потрібно дейтерій, що є у воді, а її запаси на Землі невичерпані) людство забезпечить себе дешевою енергією. Отже, наукові пошуки і відкриття провідних учених Європейської спільноти спрямовані на подолання сучасних викликів безпеці існування людства.

До успіхів ЄС як економічної інтеграційної структури зараховуємо використання транснаціональних корпорацій. Діяльність таких гігантів, як «Роял Датч/Шелл», «БіПі Амоко», «ДаймлерКрайслер», «Нестле», «Нокіа», «Сіменс», чинять сильний вплив  на розвиток економіки країн Європейського Союзу. Позитивом відзначилася й справа збагачення країн-членів ЄС, що через розвиток торгівлі стимулює формування інших регіональних торгових блоків.  Успіхом ЄС вважається і розгалужена система електронних грошей¹⁸.  

Проблеми ЄС. У той же час, не зважаючи, здавалося б на феноменальні досягнення Європейської спільноти, це об’єднання сьогодні потерпає від безлічі проблем, розвиток і поглиблення яких може спричинити глибоку кризу (не тільки економічну) всієї інтеграційної системи і привести до колапсу. Назвемо ті проблемні питання ЄС, які рідко згадують і європейські, і вітчизняні ЗМІ. Перш за все – це відсутність безпекової складової ЄС, доведенням чого є югославська криза. За мовчазної згоди європейців (і не тільки єврочиновників) було розв’язано ганебну війну, яка ударила в першу чергу по мирним жителям. Тепер у своїх інформаційних листках, звітах європейські чиновники пишуть, що ЄС не втручався в югославські події, не брав участі в югославській війні . Але він надав їй змогу відбутися. Тобто провалом політики ЄС визначаємо невміння вирішувати проблеми, втручання у внутрішні справи держави, попрання суверенітету.

Складність питання, загроза безпеці іншим європейським народам, у т.ч. і Спільноти, полягає не тільки в тому, що розбомбили економічну інфраструктуру Сербії, а в тому, що створили прецедент: косівську проблему. Таким чином югославська криза породила іншу – косівську. За косівським сценарієм вже розігруються інваріанти насаджування продержавних моделей, розділяються суверенні держави так, як здається на краще у даному випадку «цивілізованим європейцям». Досвід Косово добре вивчили турецькі силові структури, російські генерали, зацікавилися ним і китайські стратеги. У першому  і другому варіантах зроблено початкові кроки на закріплення досягнутого успіху щодо розчленування народів та їхніх держав.

Росія успішно провела військову операцію в Грузії, розчленивши країну. Загарбала український Крим. Веде військові дії проти на території суверенної держави Україна, на українському Донбасі…

На запитання, чому промовчала  в грузинському варіанті Європа, Європейський Союз? Відповідь була: ми не несемо безпекової відповідальності за Грузію та інші пострадянські країни. 

Чудово, що Європейський Союз зреагував на загарбницькі дії Росії проти України. Увів САНКЦІЇ. Чи довго країни ЄС можуть протриматися? Чи всі країни готові втрачати заради захисту суверенітету інших держав, підкреслимо, НЕ членів ЄС і не учасників НАТО?

До перманентної кризи «доросла» і проблема Кіпру. Всі плани з врегулювання проблеми, що пропонувалися міжнародною спільнотою, послідовно заперечувалися переважно грецькою стороною, що вважала їх занадто про-турецькими. Ще однією важливою обставиною, що гальмує об’єднання острова, є нечітка позиція Євросоюзу щодо самої Туреччини, як до потенційного кандидата в члени. Очевидно, що позитивний сигнал для Анкари щодо членства надасть ТРПК додаткових стимулів для продовження переговорів про врегулювання. Отже, ТРПК існуватиме як держава з проблемним суверенітетом. Республіка існує де-факто п’ятдесят років і за тривалої підтримки Туреччини, а також за умови пом’якшення позиції ЄС і ООН щодо припинення її економічної ізоляції, вона може перетворитися на зразок середземноморського Тайваню.

Інша проблема, яку зараховуємо до відчутних мінусів ЄС, є лобіювання, що іншими словами означає хабарництво не в грошовому еквіваленті, а еквіваленті ідей, відповідних законів, розподіленні фондів ЄС тощо. Найбільшу активність лобістської діяльності в рамках Європарламенту проявляють представники організацій, які займаються захистом навколишнього середовища, захистом соціальних прав та прав споживачів. Найбільший ефект має прямий вплив на депутатів Європарламенту і в першу чергу на доповідача або голову одного чи багатьох комітетів, особливо на початковому етапі роботи над доповіддю. Аналізуючи діяльність лобістів різних країн-членів ЄС можна простежити такі тенденції: дедалі більше лобістських груп, головним чином, груп від децентралізованих урядів та бізнесових структур, постійно здійснюють візити до Брюсселя або вже відкрили в ньому свої офіси. Тривала процедура узгодження дій всередині країни, змушує бізнес-структури вступати до європейських федерацій та займатися лобіюванням з опорою на власні сили. Будучи учасниками європейських федерацій та діючи через них лобісти одержують не тільки  інформацію щодо діяльності інституцій ЄС, а й можливість виступити з консолідованою позицією, розраховуючи на більший успіх, ніж у випадку самостійного втручання.  

 Проблемне питання пов’язане з розподіленням і дублюванням функцій Ради Європи і ЄС, а у деяких випадках має місце і конкуренція. Спостерігається обмеження дій Ради Європи, яку намагаються перетворити на зразок «кімнати очікування» в ЄС. При цьому нагадаємо, що дві структури є залежними одна від одної: одна третина країн-членів Ради Європи є повноправними учасниками ЄС. До того ж, провідні європейські країни – основні донори Ради Європи, від внесків яких залежить її існування.

До мінусів ЄС зараховуємо також всезростаючу нелегітимність громадян ЄС до власного творіння. ЄС не виконує Лісабонську стратегію економічного, соціального і екологічного відродження (ЛС), що була прийнята у 2000 р. і розрахована до 2010 р. Метою стратегії є перетворити ЄС на провідне світове об’єднання, випередити США по основних показниках розвитку.

Висновки, які можна зробити:

• ЄС працює гірше і менше, ніж США. А Лісабонська стратегія не виконується. ЄС не стає конкурентноздатнішим, а механізми реалізації стратегії були заблоковані або національними урядами, або Брюсселем. Після прийняття Стратегії в ЄС  спостерігалася стагнація, рецесія, швидке зростання дефіциту бюджетів.
• Показники ЄС відстають від середнього рівня зростання світової економіки докризового стану 2009 р.
• ЄС витрачає більше, ніж заробляє.
• Зростав дефіцит бюджету, країни ЄС збільшили свої борги, тривають виплати з безробіття, програма боротьби з яким визнана неефективною.
• Населення пенсіонерів паралізує політичну волю. Середній вік мешканця Німеччини у 2050р. складатиме 55 років. Кількість літніх людей  перевищить кількість працюючих.  Європейські країни намагаються підвищити  пенсійний вік, але стикаються з соціальними протестами.
• Зростає дефіцит приватних інвестицій в науку та інновації. За Лісабонською стратегією частка приватного капіталу у витратах на науково-дослідні роботи має скласти третину до 2010 р. На відміну від США бюджетні трансфери все частіше використовуються на пряму допомогу обраним приватним компаніям (від 10% до 70%).
• Високі податки і агресивна бюрократія. Бюрократи ЄС не тільки не намагаються переглянути розміри податків, а й намагаються ліквідувати податкову конкуренцію в нових країнах ЄС і Ірландії. В Німеччині загальні податки на заробітну платню складають 52%, Франції – 48%, Нідерландах – 43%, а у США і Японії, відповідно, 29% і 27%  . У порівнянні з США (навіть із урахуванням так званого «соціального популізму» Обами) європейські лідери більшою мірою схиляються до активнішого втручання держави у регулювання міжбанківських операцій на міжнародному та національному рівнях. Водночас намагаються у межах  Бреттон-Вудс ІІ обмежити американський контроль над МВФ, Світовим банком і системою ГАТТ–СОТ загалом.

З американської  точки зору мінуси ЄС полягають:

1. ЄС – неефективна структура, оскільки не в змозі створити спільну оборонну політику.

2. Закрита структура із перешкодами на вступ. Для багатих країн, а  бідні лишаються поза її межами.

3. Нерівномірність розвитку країн ЄС: Велика Британія і Франція витрачають 85% на військові потреби, ВВП цих країн  складає 80% ВВП Європи.

Привернув увагу план ЄС щодо виходу з кризи. 26 листопада 2008 р. Єврокомісія заявила про «пакет стимулювання» промисловості у найкрупніших економіках ЄС на загальну суму 130 млрд. євро, або близько 1% ВНП єврозони. Деталі плану врятування ЄС обговорювалися досить довго, покит всі не зрозуміли, що Європа обрала своєрідний шлях виходу з кризи. Це – значне фінансування банківського сектору, більше націоналізації, менше інфраструктурних витрат, стабільність євро. Сума пекету склала 130 млрд. євро (близько 165 млрд. дол.) або 1 % ВНП єврозони. Принципом поділу цієї суми обрано показники кожної країни у сукупний ВНП (на пакет Німеччини призначено близько 25 млрд. євро, а Франції – 20 млрд.) Отже, левова частка пакету стимулювання на 2009 р. в ЄС припала на фінансовий сектор, і значно менша – на зниження податків. Тим не менш потреба економіки ЄС у підтриці незначно менша, ніж в США і КНР. Дії урядів Великої Британії, Бельгії, Франції, Нідерландів, а також Швейцарії, що координує власну політику з політикою ЄС, показали, що в Європі активніше, ніж у США використовується механізм націоналізації приватних компаній. В ЄС вже частково або повністю націоналізовані найбільші банківські структури. Для покращення фінансової системи, на думку президента Європейського Центрального Банку пана Ж.-К. Тріше, необхідно досягти більшої прозорості фінансових ринків, інструментів і установ. Необхідно віднайти захист від майбутніх криз ліквідності, оскільки сектор кредитування потерпає від нестачі взаємної довіри. Міжнародна економіка не може бути стійкою без належного регулювання і значимість міжнародних скоординованих дій зростає. Також необхідно переглянути ризик-менеджемнт у великих компаніях.

Отже, європейська інтеграція обумовлена об’єктивними тенденціями інтернаціоналізації господарського життя, в результаті яких на європейському континенті після завершення Другої світової війни сформувалося найдинамічніше  інтеграційне об’єднання світу, аналогів якому немає.

Зважаючи на всі успіхи і невдачі Європейської спільноти, підкреслимо, що помиляється той, хто йде попереду, а той, хто не йде – гине.

Щодо виходу Великої Британії з ЄС буде далі.