Професор Чекаленко Людмила Дмитрівна

Акція “ВІСЛА”

Проблема існування і розвитку національних меншин в іншомовному середовищі  досить актуальна і сьогодні.

У цій площині з’являються різні аспекти історичного тла правового поля, об’єктивних і суб’єктивних умов існування національних меншин, їхньої взаємодії з титульною нацією, з представниками інших національних формувань. У цьому складному ряду проблем викликають інтерес ідеї асиміляційного протистояння, захисту своїх прав, історичної власності.

Як приклад, розглянемо ситуацію з дотриманням прав меншин у прикордонні, тобто там, на тому полі, де протистоять політичні, економічні, територіальні інтереси держав-сусідів.

Існування української меншини в сусідній державі – Польщі -  позначилося рядом трагічних подій в її житті. Переслідуванням, тиском, порушенням прав, прямим геноцидом.

Дана проблема до появи незалежної України практично замовчувалася. Колишні керівники держав (СРСР і Польщі) боялися ворошити минуле, що, на їхню думку, могло спричинити міжнаціональні конфлікти. Але така позиція призвела тільки до погіршення ситуації. Тому що заганяти хворобу в глухий кут неможна: вона викличе бродіння і врешті решт вибухне з подвійною силою. У соціальному середовищі це вибух неприязні один до одного, непорозуміння та антагонізму. Таким було ставлення до українців, яке і зараз ще притаманно певному прошарку польського суспільства. Ставлення, яке формувалося і підтримувалося спеціальною літературою, пропагандою, ставлення з ненавистю до українців, як до вбивць і бандитів.

У свідомості поляків старшого покоління ще залишилися в пам’яті події 1940-х років, періоду так званої „українсько - польської війни”, коли частини УПА здійснювали бойові рейди по польських і польсько-українських селах, що на Волині. Політика УПА того часу сформувалася як боротьба на два напрямки - вектори – проти  радянських військ і проти гітлерівців. Вона була спричинена фактором геноциду на українських землях, що реалізовувався гітлерівцями за допомогою поляків, що витісняли ісконне українське населення з його земель. Тобто ця боротьба, в якій поляки використовували військову силу гітлерівців (працюючи на нову владу в якості поліцаїв, доносчиків тощо), фактично, велась за землю.

Це була боротьба за існування. Із завершенням війни, 1945 р., це протистояння не припинилося. Вже вилилась у державну політику польського уряду, який поставив крапки над " і "операцією "Вісла".

З дивною послідовністю протягом лютого – квітня 1998, 2003, 2016 років центральні засоби масової інформації Польщі мусували питання розслідування волинських подій, називаючи їх злочином проти польського народу.

Часто нехтуючи історичною правдою, не враховуючи об’єктивних факторів воєнного часу, ситуації на загарбаних гітлерівцями землях, намагаючись переписати історію за зразком, поданим польською стороною.

Прикро про це нагадувати, але при цьому жодна газета чи журнал не згадали про злочин вже мирного післявоєнного часу – геноциду проти українського народу – операцію „Вісла”, яку здійснили польські герої другої світової війни.

А саме Військо Польське за вказівкою польського керівництва, за узгодженням із радянськими лідерами  у 1947 році  відверто, порушуючи всі післявоєнні здобутки щодо встановлення справедливого устрою в світі, захисту народів і націй, засад міжнародного права з захисту прав людини, осуду фашизму з високої трибуни Організації Об’єднаних Націй,  провели військову операцію по винищенню наших з вами кревних українців, кидаючи їх у профашистські табори смерті, що збереглися.

Це – ганебний факт нашої спільної історії, замовчувати який не годиться ні нащадкам, ні стратегічним партнерам. 

Чи про операцію „Вісла” почнемо писати у 2017 році, коли цій горезвісній події виповниться 70 років?

Отже, сьогодні, коли постає питання про порозуміння між народами, необхідно враховувати інтереси обох громад, досліджувати всю історичну площину взаємодії українців і поляків, а не виокремлювати одноcторонні образи. Тоді можна буде сподіватись на історичну об’єктивність.

                                 Історичний нарис.                       

Долі українського і польського народів, які тісно переплилися багатовіковою історією, територіальною близькістю, демографічною подібністю, культурним взаємозбагаченням,  привертали і привертають увагу дослідників. У невеличкому нарисі спробуємо висвітлити найбільш яскраві сторінки з життя української громади у Польщі.  

З часів Київської Русі українці мешкали на територіях майбутніх державних формувань: України, Угорщини, Польщі, Молдови, Росії. Ще Володимипр Великий воював і відвоював міста і землі, названі Червенськими городами.

На Україні на західних землях, які менше постраждали від татаро- монгольської навали, розвинулися такі міста, як Львів, Луцьк, Володимир, Галич, Холм, Белз, на Поділлі – Кам’янець. Пізніше відродився після навали і Київ, який з XIV ст. стає найважливішим політичним, економічним і культурним центром України. Українська мова почала формуватися з XII –XIV ст., хоча притаманні їй елементи зустрічаються у пам’ятках Київської Русu.

У XIII – XIV ст. точилася боротьба за українські землі поміж литовськими князями та королівською Польщею. У середині XIV ст. Галичина і Західна Волинь були захоплені Польщею, а більшу частину українських земель – Київщину, Східну Волинь і майже всю Подолію приєднала до себе Литва.

Приєднання українських земель до Литви в багатьох випадках проходило шляхом умови - "ряда": українські феодали прагнули захисту могутнього на той час Литовського князівства від загарбників. Литовське князівство становило собою щось на зразок федерації численних державних об’єктів, земель, де влада центральної адміністрації була слабкою. Перед зростаючою загрозою Тевтонського Ордену Литва об’єдналася з Польщею  (Кревська унія, 1385р.), що посилило тиск панівніх кіл та католицької церкви на українське населення.

Історії українсько-польських взаємин відомо чимало сторінок взаєморозуміння і взаємодії обох народів. Особливо яскраво це виявлялося у боротьбі проти спільних загарбників. Відомо, що у польському війську короля Ягайла були українські загони, які брали участь  у Грюнвальдській битві 1410 р. У XV ст. під тиском зовнішніх ворогів деяка частина українських земель переходить у володіння Російської держави та Кримського ханства.

Ініціатива у боротьбі з татаро-турецькою загрозою, як і у боротьбі за національне визволення у XVI ст., перейшла до українського козацтва, яке тоді вже було неабиякою силою.

 У другій половині XVI ст. зовнішня політика Польщі зосереджується на Сході – у напрямку експансії до українських, білоруських, російських земель. За Люблінською унією Польщі з Литвою (1569 р.), Польщі відійшла переважна частина   українських земель: Полісся, східна частина сучасного Білостоцького воєводства Польщі, вся Правобережна Україна.

Загалом – 990 тис. кВ. км. території, де етнічне польське населення становило лише 40% всього десятимільйонного народу.

Посилився процес полонізації місцевого населення. Шляхта і католицьке духовенство намагалися викоренити в Україні і  Білорусі православ’я, для чого було проведено церковну Брестську унію 1596 р., в результаті якої православна церква на території Речі Посполитої була поставлена під владу Римського папи. Уніацтво запровадилося і на Закарпатті. Насадження уніацької церкви викликало рішучий опір серед українців і білорусів: нерідкими були зіткнення між православними і католиками на релігійному грунті. Лише у 1635 р. офіційно було визнане право на існування східної церкви.

Польська шляхта не бажала миритися з існуванням запорізького козацтва на українських землях, яке стало міцною перепоною на шляху до спроб покатоличення українського народу. Польським сеймом було прийнято ряд законів, що обмежували права козацтва. XVII ст. розпочалося низкою козацьких народних повстань проти поневолювачів. Тяжка доля чекала українське і польське трудове населення під час розділів Польщі, панування монархій у пізніші часи.

Розвиток історичних подій на початку XX ст. відіграв помітну роль у подальшому розвиткові сусідніх народів, формуванні міжнаціональних відносин.

В результаті приєднання Західної України до Польщі на цих землях у 1921 р. проживало 69% поляків, 15,2% українців, 8% євреїв та ін.

Національні меншини, що  населяли Польщу у міжвоєнні часи, офіційно були охоплені юридичним захистом міжнародних угод, у тому числі постанов ст. 93 Версальської мирної угоди, які знайшли відображення у польських конституціях 1921 р. і 1935 р., але практично не виконувалися.

У 1924 р. було запроваджено в життя закон, розроблений міністром освіти Польщі Ст. Грабським, який надавав перевагу полякам і польській мові в районах, заселених переважно непольським населенням.

За цією реформою було проведено так звану "утраквізацію", тобто злиття  українських шкіл. На практиці це означало, що у тих з них, де хоча б менша кількість учнів була поляками, вводилося навчання польською мовою.

За законом викладання національними мовами заборонялося там, де цього не бажала хоча б і менша кількість дітей польського походження.

В результаті  злиття шкіл із різномовним викладанням призвело до знищення українських шкіл і скорочення їх з 2835 у 1923/24 н.р. до 420 у 1937/38 н.р., а також зростання шкіл із двомовним викладанням, переважно польським, хоча 75% учнів у них становили українці.

В двомовних школах викладали, в основному, вчителі - поляки і двомовне навчання ставало часто фікцією, що маскувала справжню мету - обмеження або ліквідацію навчання національними мовами. В результаті проведення такої реформи лише 8% всієї чисельності учнів українського походження відвідували школи з рідною мовою викладання. Так, тільки у Перемишльському повіті було утраквізовано двадцять три українські школи. Чисто українськими при цьому зосталися сім шкіл.

Введення закону Грабського призвело до незадоволення як українського, так і білоруського населення.

 Договірно-правова база репатріації

Друга світова війна вирішила долю всіх громадян, як   Польщі, так і України. За планами німецького рейху з польської території  було  зроблено  світову  фабрику  смерті, побудовано сітку концентраційних таборів, де знищували слов"ян, євреїв, французів, бельгійців та інших. Радянська армія звільнила пів-Європи від фашизму. Із визволенням частини польських земель у місті Любліні було створено польський уряд марксистського забарвлення Польський комітет національного визволення   (22 липня 1944 р.).

Уряди  вирішили обмінятися населенням, буцім-то для врегулювання становища на кордонах. 9 вересня 1944 р. було підписано Угоду між Урядом Української РСР і Польським Комітетом національного визволення про евакуацію  українського населення з території Польщі і польських громадян  з території України. Цей договір складається з 22 статей, в яких досить підставно і конкретно йдеться про обмін населенням між країнами. 

Звернімося до документу.                                    

"Сторони зобов’язуються, -  говориться в ньому,  - приступити до евакуації всіх громадян української, білоруської, російської,  русинської   національностей,  що  проживають...(йде перелік повітів з польської сторони), відповідно домовленостей в Ялті і Потсдамі, ... які побажають переселитися з території Польщі на  Україну, та приступити до евакуації всіх поляків і  євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 р., які проживають в західних областях УРСР і бажають переселитися на територію Польщі".

Коли почався обмін населенням,  не  тільки  з України, а  зi всієї території Радянського Союзу потягнулися поляки, до західних областей на переселення.

- Евакуації підлягають лише ті з перелічених осіб, які виявили      своє бажання евакуюватися...

- Евакуація є добровільною..., примус не може бути застосований.

Бажання евакуюватися може бути висловлено усно і в письмі.

- Уряд УРСР заявляє, що евакуйовані розміщуються згідно з їхнім бажанням або в колгоспі, або наділяються землею для ведення одноосібного господарства в розмірах, не менш ніж якими    володіли по евакуації.

Селяни, якщо не мали своєї землі в Польщі, будуть наділятися нею на загальних підставах.

ПКНО заявляє, що евакуйовані на польську територію одержать землю згідно земельної польської реформи. Селяни, які не мали землі, теж одержать землю".

Стаття 2 згаданої угоди постановила почати евакуацію з 15 жовтня 1944 р. і закінчити 1 лютого 1945 р. З 15 вересня до 15 жовтня 1944 р. - проводиться облік числа бажаючих пересилитися.

На вимогу сторін - строк може бути продовжений. У статті 3 говорилося про пільги, що будуть надаватися населенню:

- списати зоборгованість;

- видати евакуйованим  грошову  позику  на  господарське влаштування - 5000 карбованців-злотих на одне господарство, з поверненням протягом 5 років;

- якщо вже засіяли озимину, евакуйовані одержать озимі посіви в тих же розмірах;

- дозволити евакуйованим вивіз - одягу, взуття, білизни, продуктів харчування, хатніх речей, с/г реманенту, упряжі та ін., загальною вагою до 2 (двох) тонн на одну сім’ю, а також свою худобу і птицю;

- особам спеціальних професій - робітникам, ремісникам, медикам, художникам, вченим - вивезти речі, необхідні для їхньої професійної діяльності.

Не допускається до вивозу:

- готівка, гроші за винятком польських злотих – не більше 1000   карбованців на одну людину;

- золото, платина, дорогоцінне каміння, предмети мистецтва і старовини, якщо вони не є сімейною власністю, зброя, фото (місцевостей), карти, плани;

- автомобілі, мотоцикли, меблі, тому що утруднення воєнного часу;

- на майно, що залишається, складаються спеціальні описи: спеціально Уповноваженими і представниками сторін. Додаються форми описів.

-майно здається під охорону держави.

Перевезення здійснює в Польщу уряд УРСР, який по можливості надає транспортні засоби.

- всі видатки покладаються на обидві сторони.

Було призначено Уповноважених представників: їхніх заступників, експертів, допоміжний технічний персонал. У разі спірних питань справа передавалася до урядів обох країн.  Практичне здійснення евакуації покладаються на Головних Уповноважених і представників обох Сторін."

Особливо сформульований в Статті 9 пункт "а": "До відання Головних Уповноважених належить – виявлення числа, місцезнаходжння і національності осіб, що підлягають евакуації". 

Для організації евакуації передбачалося:

Скласти списки евакуйованих за спеціальною формою (з переліком худоби, що евакуюється) із вказуванням національності. Головні Уповноважені будуть знаходитися в Любліні і Луцьку. Районні Уповноважені – по районах.

Хід організації: уповноважені оголошують в пресі, радіо про  евакуацію. В пунктах діяльності люди одержують бланки заяви.  За дітьми від 14 років визнається право особистого визначення;

- перша черга надається літнім особам, жінкам, хворим та ін.;

- на кордонах перевірка майна проводиться вибірково.

На території УРСР діють 11 контрольно-пропускні пункти.

Угода надрукована в двох примірниках українською і польською мовами.

Підписана – за ПКНО Осубка-Моравський,

за УРСР – голова Раднаркому УРСР М.С.  Хрущов.

Головним Уповноваженим від України  був призначений М. Підгорний.

Додатковим протоколом до цієї Угоди від 14 грудня 1945 р. в Варшаві було було продовжено до 15 січня 1946 р. реєстрацію бажаючих виїхати, а строк переселення подовжено до 15 червня 1946 р.

Тут вже уряд УРСР зобов’язувався надавати особам польської і єврейської національності необхідну кількість критих вагонів, польський уряд зобов’язувався до місць перевантаження від’їзджаючих надавати поїзди, а також гужовий транспорт для підвезення майна і людей до поїздів.

Окремою статтею польський уряд зобов’язувався створити сприятливі умови для евакуації з Польщі на територію Украіни бажаючих осіб.

Стаття 6. Священникам було надано право вивозити церковну утвар і предмети культу.

Стаття 7. Особам польської та єврейської національності з Чернівецької області, яка не граничить з Польщею,  теж надавалось право виїхати до Польщі.

-----------------------------------------------------

Підсумовуючи, наведемо, як приклад, ще два документи:

«Комюніке Уряду УРСР і Уряду ПР про закінчення евакуації населення української національності з території Польщі в УРСР і польських громадян з території Української РСР в Польщу» від 6 травня 1947 р.

Тут зазначалося, що "уряди із задоволенням заявляють, що евакуація....закінчена в атмосфері взаємного розуміння. ....в результаті населення дістало можливість повернутися на батьківщину.

Обидва уряди вважають, що ця евакуація є для обох сторін важливим фактором, який служитиме справі дальшого зміцнення дружби, взаємного розуміння і співробітництва між нашими братерськими народами".

Інший документ, підписаний 6 травня 1957 р. у Варшаві.

«Протокол між урядами УРСР і Уряду ПР до угоди про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 р.

В ньому говориться: "Відповідно до Угоди.... сторони уклали цей протокол, про таке: 1.Сторони констатують: евакуація відбулася і закінчена в атмосфері взаємного розуміння та згоди.

Про закінчення робіт по евакуації складено два акти:

1) Акт про закінчення евакуації українського населення з території Польщі до УРСР, підписаний в Любліні.

2) Акт про закінчення евакуації польських громадян з території УРСР до Польщі, підписаний в Луцьку».

В актах згадано дані про вартість залишеного майна, зданої сільськогосподарської продукції, облік населення, кількість.

«Остаточний розрахунок (стаття 4) між стронами буде проведений згідно з актами після підрахування всіх витрат по евакуації. Цей розрахунок буде проведений грошима або в натурі поставками сільськогосподарської і промислової продукції».

                        Підписано в Варшаві.

Зазначимо, ці документи були ухвалені і підписані. На папері все начебто і добре, не порушена буква закону, всі права людини додержані. Перед міжнародною спільнотою все зроблено, відповідно літери протоколу.   А тепер, звернімося до фактів.

 Процес переселення

Евакуація народів проходила в декілька етапів.

Перший можна назвати непримусовим – вересень 1944 p. –вересень 1945 р. Зумовлювався тим, що кордон між УРСР та Польщею встановлювався по так званій "лінії Керзона", внаслідок чого українські етнічні землі – Лемківщина, Наднясся, Холмщина, та Підляшшя, де мешкало 700 тис. українців, опинилися у складі Польщі.

В свою чергу, на території західних областей УРСР жило багато поляків. Аналогічна угода в Любліні була підписана із Білоруською РСР.

Другий етап - насильницький - тривав з вересня 1945 р. по липень 1946 р. Тоді на виселення українців було кинуто три  дивізії піхоти. В результаті цих дій невинно постраждало мирне населення: тільки в с. Піскоровичи розстріляно 720 чол. Повністю руйнувалися й спалювалися села. За цей період було виселено майже 490 тис. українців.

Третій етап – геноцид проти українського народу - операція   "Вісла". Щодо створення цього плану. У січні 1947 року генеральний штаб Війська Польського підготував план проведення цієї операції. Ним передбачалося розсіяти, розпорошити українські родини, що не переселилися до УРСР, по західних і північно-західних районах Польщі. Які відійшли до неї по виселенню німців з цих територій.

На думку авторів плану, такий захід, по-перше, сприяв би швидшому відродженню земель по німцям, сплюндрованих війною, а по -друге, прискорив би асиміляцію українців.

Операція "Вісла" була проведена блискавично: шість дивізій - 20 тисяч солдатів і офіцерів Війська Польського координуючи свої дії з радянськими загонами НКВС та прикордонниками Чехословаччини ( із сталінським і чехословацьким керівництвом!), які замкнули кордони на сході та півночі, щоб українці не просочилися через них,  28 квітня 1947 р. розпочали військові дії.

О четвертій годині ранку вони вдерлися в домівки українців, били мирних людей і дали їм на збори дві години. Взяти дозволялося тільки те, що можна було нести ( згадайте статті договорів). Потім людей доставляли до залізниці  (пішки), і товарняками разом із худобою везли у віддалені райони Польщі. Загалом було виселено понад 150 тисяч осіб. Акція проводилася після посівної, коли колосились хліба, а привезли людей на запустілі після війни землі. Селили їх у найгірших будинках: гарні зайняли польські гадзи. Місцеві жителі, настроєні офіційною пропагандою, вороже ставилися до українців, сприймали їх, як бандитів.

Найбільш "небезпечних" українців було кинуто до в’язниць і концтабору "Явожно", який розташувався під Краковом (на місці гітлерівського Освенцима). Першими до нього потрапили лікарі, вчителі, священники (греко-католики і православні), селяни. Серед 4 тисяч в’язнів були жінки, діти, літні люди.

Після виселення людей, взялися до знищення пам"яток релігії і архітектурного мистецтва - церков, каплиць. На Люблінщині зруйновано 130 пам’яток церковної архітектури, Поліссі й Холмщині - 120. На Лемківщині з 1947 по 1956 рр. - знищено 150 пам’яток.

З метою зменшення напруженості польське керівництво прийняло у 1949 році спеціальний декрет про рекомпенсацію за збитки, заподіяні людям під час примусового виселення. Але розміри компенсації були мізерними і не покривали всіх витрат населення.

Нагадаймо, що 28 квітня розпочалася операція "Вісла”, а 6 травня 1947 р. уряди України та Польщі заявили, що переселення пройшло в дусі взаємного розуміння.

Соціологічні опитування, що були проведені вже в 1990-ті роки, свідчать, що "голодували на новому місці" 70% населення, не були забезпечені відповідними житловими умовами 84%, 73% тужать за рідним краєм, хотіли б повернутися на свої землі 56%. І це – по 50 роках після війни.

Польські влади повєязують операцію "Вісла" з загибеллю "від рук бандерівців польського генерала Кароля Сверчевського". Але загибель генерала відбулася значно пізніше, ніж був розроблений план. До того ж є свідчення, що вбивство генерала було здійсене перевдягненими поляками.

Акція "Вісла" ще не знайшла відповідного засудження з боку урядів обох країн. Правда український уряд негативно зазначив її  (1990 р. 6 жовтня). Українці Польщі вимагають, щоб ця акція була засуджена найвищим органом РП - Сеймом - як прояв геноциду, злочин проти українського народу. Але висловився за осудження акції тільки польській сенат. Якби засудив Сейм, то це потягло б за собою і матеріальні компенсації українцям, яких залишилося не так вже й багато.

В результаті, українське населення живе майже у всіх воєводствах Польщі: за даними українців - їх близько 350 тисяч осіб, а за статистикою - 250 тисяч осіб.

                         Українська громада РП

Сьогодні українці проживають у багатьох воєводствах Польщі: Кросненському, Пшемиському, Замойському, Хелмському, Бєльсько-Підляському, Бялостоцькому, Сувальському, Ольштинському, Ельблонзькому, Гданському, Слупському, Кошалінському, Щецінському, Гожовському, Зеленогурському, Легницькому, Вроцлавському, Краківському, Новосондському, Варшавському. Точних даних щодо їхньої кількості немає. За даними Об’єднання українців у Польщі тут їх проживає майже 500 тис. Польська офіційна статистика подає чисельність українців у кількості 250 тис. осіб, до яких не включено лемків ( 80 - 100 тис.), гуцулів, поліщуків, бойків тощо. На початку 1960-х рр., за даними польських авторів, у Польщі мешкало майже 180 тис. українців. Найчисельнішим осередком проживання українців є Ольштинщина – майже 60 тис. У деяких селах і повітах українське населення досягає 80 - 90%. Друге місце щодо чисельності українців займають Гданське і Кошалінське воєводства.

Завдяки демократичним перетворенням у Польщі суспільні організації національних меншин у 1989 р. перейшли до відомства культури й мистецтва республіки (до цього вони були підпорядковані МВС), що надало їм нові можливості для поширення діяльності своїх організацій, активізації суспільного життя, відновлення архітектурних історичних залишків. При Сеймі створено Комісію національних меншостей та етнічних груп. Проводиться робота по підготовці юридичних документів для регулювання статусу і становища національних меншин.

Позитивні зрушення у національній політиці відбулися й в курсі нового польського керівництва. Українців було представлено у Сеймі країни своїм депутатом. Дещо змінилося ставлення до українського питання з боку політичних діячів різного гатунку. Все частіше у засобах масової     інформації     з’являються    позитивні     голоси    про польсько-українські взаємини. Посилився студентський рух серед української молоді.

Було надано життя таким новим професійним і громадським організаціям, як Братство св. Володимира, молодіжний  "Пласт", Товариство лікарів, Союз українок у Польщі. Заснована Спілка української молоді, об"єднання лемків, Громадянський круг лемків, Лемківський комітет, Музей лемківського побуту в с.Команчі; створена єпархія - Перемисько - Новосончівська і Хелмська; активізувалися регіональні громади Лемківщини і Підляшшя. На ниві українознавства зійшли нові паростки у науковому русі. Крім того, лібералізована видавнича діяльність, поширюються контакти із українською діаспорою та зарубіжними партнерами.

Цікавою сторінкою в історії національних меншин в Польщі є процес становлення українських громадських організацій. У червні 1956 р. побачила світ перша газета українців "Наше слово", відбувся І з’їзд представників українського населення ПНР, де було засновано Українське суспільно - культурне товариство ( УСКТ ). З’їзд схвалив і прийняв статут та обрав керівні органи. УСКТ розгорнуло широку роботу на місцях: у короткий час почали працювати численні гуртки художньої самодіяльності, курси української мови, організовано школи.  На час ІІ з’їзду УСКТ (1960 р.) організація вже  спиралася на низку культурних і освітніх закладів. Найбільш вразливі зміни за недовгий час існування УСКТ відбулися у соціальному складі членів товариства. Якщо на початку своєї діяльності воно складалося переважно із сільського населення, то пізніше поповнилось представниками інтелігенції, службовців, із значним прошарком молоді. Зріс освітній рівень його членів. Так, серед делегатів V з’їзду товариства (1973 р.) 31% мали вищу освіту і 45,4% - середню освіту.

Об’єднання українців в Польщі – таку назву воно дістало після надзвичайного з’їзду УСКТ в лютому 1990 р. – включає майже 8000 тис. членів. Найміцніші осередки діють у Кракові,  Перемишлі,  Гданську,   Кошаліні,  Щецині, Варшаві.   І з’їзд ОУП визначив і затвердив склад головної ради організації, головної управи, ревізійної комісії, товариського суду. Прийняв програмну декларацію, ряд звернень, як-то: до українців у Польщі, до України, до польської громадськості, діаспори, Сейму РП, а також програму організації і статут. Головна  рада ОУП знаходиться у Варшаві. ОУП є членом світового конгресу вільних українців. Нещодавно у м. Білий Бор відбувся Перший світовий форум української діаспори, організований силами ОУП. Об’єднання поширило контакти із Чехією, Словаччиною, Югославією, Великою Британією, США, Канадою, Німеччиною. Міністерство культури республіки надало 200 млн. злотих на закупівлю устаткування для видавничої діяльності, фінансову допомогу надали також й українці з Канади.

З метою вшанування пам’яті загиблих українців, збереження історичних пам’яток українського народу при ОУП утворено Комісію національної пам’яті,засновано архів. З ініціативи групи дослідників - поляків, діячів культури, представників національних меншостей, працівників Інституту культури     (м. Варшава) прийняте рішення про заснування у Польщі Об’єднання  співробітництва  народів  Східної  Європи "Зближення".

Видавничими справами покликана займатися Видавнича рада, до якої увійшли представники різних верств населення і національностей. Програма Об"єднання українців у Польщі складається  з 20 розділів, серед яких основні принципи, напрямки і способи діяльності, громадсько - політичне представництво українців, культурно - освітня праця, аматорський художній рух, шкільництво і виховання молодого покоління, наука і мистецтво, видавнича діяльність і засоби масової інформації, охорона пам’яток історії і культури, релігія  і церква, господарська діяльність та ін.

Товариство об’єднує, направляє і координує всю роботу серед українців. Українська громадскість у Польщі мала 56 пунктів навчання української мови ( для порівняння у 1952/53 н.р. було 24 пункти), одну початкову школу у м. Білий Бор, де навчається 110 учнів, українські класи в Банях-Мазурських із 50 учнями, ліцеї – до 130 учнів у м. Легниця й до 100 учнів у м. Гурові-Ілавецькому.                                                       

Останній мав гуртожиток і так званий дидактичний будинок. Всього ж українську мову вивчають 1432 учні ( у 1969 р. – 2331 чол.).

Вчителів для українських шкіл і ліцеїв готували педагогічний ліцей у Бартошицях, кафедра української філології Варшавського, Люблінського, Краківського університетів. Так, курс філології Варшавського університету закінчило близько 100 студентів, а педагогічний ліцей підготував 300 вчителів. Для  підвищення кваліфікації з української мови та літератури  групи вчителів їздили на  курси до Київського педагогічного інституту.

Для вивчення української мови було видано "Граматику української мови" для V-VІІІ класів, "Буквар", "Читанки"  для ІІ-ІV класів, "Літературні виписки" для V-VІІІ класів, "Пісенник", методичні вказівки для вчителів "Як вивчати українську мову". Всього – понад 20 назв дидактичних посібників. Нещодавна у Києві відкрито видавництво мовами національних меншин. У Варшаві також є видавництво, яке готує посібники для українських шкіл.

Гуртки ОУП, освітні заклади, бібліотеки й читальні згуртовують українських філологів, письменників, вчених, журналістів, студентів. З 1958 р. польське радіо в Ольштині,  Жешові, Любліні, а з 1959 р. в Щецині веде радіомовлення українською мовою. Широко розгорнулася аматорсько-художня творчість: діє 50 вокально-інструментальних, танцювальних, драматичних колективів, працює 26 бібліотек. Гуртки ОУП діють у 22 воєводствах Польщі. Об"єднання проводить широку видавничу роботу: виходять щотижневик "Наше слово" тиражем 12 тисяч примірників. Побачили світ нові видання – журнал "Зустріч", гумористична збірка. Ще два роки тому видавалися два додатки до "Нашого слова" – "Наша культура" і дитячий "Світанок", а також альманах "Український календар", які, на жаль, з поліграфічних труднощів зараз не видаються. Православна церква видавала "Церковний календар".

                                         Архітектурні пам’ятки українців

Щодо становища українських архітектурних залишків у Польщі, то слід зазначити, що вони знаходяться у важкій ситуації, багато з них потребує негайного ремонту. Слід нагадати, що у 1930-ті рр. історичні пам’ятки українського походження планомірно знищувалися: 120 церков на півдні Полісся і Холмщини. Нова хвиля масового знищення церков прокотилася у 1947 р. Те, що не зруйновано у 1930-ті, зазнало занепаду або було знищено у подальший період. Тільки на Лемківщині з 720 релігійних пам’яток у 1946 – 1956 рр. було знищено 150, у тому числі історичні пам’ятки XVI - XVII ст. Цей процес, на жаль, продовжується.

Найбільш постраждали пам’ятники церковної архітектури у Кросненському воєводстві, де залишилося 38% від їх попереднього числа, причому було знищено найбільш яскраві зразки дерев’яної української архітектури. Ремонти і перебудови церков часто призводили до їхньої остаточної загибелі або до втрачання їхнього внутрішнього оздоблення й розписів. Ряд церков зруйновано під виглядом необхідності переносу їх на інші місця. Таким чином було знищено церкви в Лутовиськах, дерево якої було використано на будівництво костьолу; розібрано дерев’яну церкву у Сониці, згоріли дерев’яні церкви в Липю, та у Залужу. У 80-ті роки знищено пожежами багато релігійних об’єктів, але винуватців пожеж не покарано. Крім того, руйнується оздоблення церков, що залишилися: іконостаси, розписи та ін. Пожежі, пограбування і зни щення шедеврів церковного мистецтва православ’я на північних та східних землях Польщі відбувалися у минулому і посилилися у 1990-ті роки. Згоріли церкви у Клениках,Чижах, Ячні,  Крушинянах, двічі підпалювали нову церкву св.Духу в Білостоці, горіла церква в Нарві, у Кракові. У липні 1990 р. підпалено Преображенську церкву XVIII ст., що на Північному Підляшші. На Підляшші у вересні 1990 р. пограбовано Яблочин - центр православ’я, де знаходилася духовна семінарія, та єдиний у Польщі православний  чоловічий монастир. Викрадено історичні та релігійні реліквії.

У 1990 р. зроблено   перші  кроки щодо нормалізації українсько-польських релігійних стосунків: у Римі відбулися дві зустрічі між польським кардиналом та греко-католицьким архієпископом – кардиналом у Польщі, де було досягнуто порозуміння.

          Українсько - польські відносини. Сучасність    

Розвиток загальноєвропейського процесу значною мірою залежить від українсько-польських добросусідських відносин. Першими ластівками в цьому процесі були поїздки представників громадськості України в Польщу. Значною мірою розвиткові українсько-польських контактів сприяло підписання українсько-польської декларації у Києві 13 жовтня1990 р. про принципи та основні напрями розвитку українсько-польських відносин міністрами закордонних справ України та Польщі. В цьому документі обидві сторони заявили про своє прагнення формувати і зміцнювати добросусідські взаємини і розвивати співробітництво. Особливого значення набувають гарантії і   домовленості послідовного забезпечення прав та створення належних умов для повного задоволення культурних, релігійних   та освітніх потреб національних меншин в країнах.

Громадськість України може сприяти відродженню і розвиткові культури українців Польщі. Мова йде про необхідність створення українсько-польського центру у м. Києві, підготовку та збирання підручників, української художньої літератури для шкіл, бібліотек українського  зарубіжжя. Мир у нашій частині Європи залежить від добросусідських  відносин України і  Польщі. Одним з яскравих проявів таких відносин було проведення літнього лікування й відпочинку силами ОУП для 400 дітей з України, що постраждали від Чорнобильського   лиха. Всього ж в країнах Європи відпочивало кілька тисяч дітей з України. Польща надала 10 млн. дол. США для об’єкта “Укриття” на Чорнобильській АЕС. За твердженням послів у Сеймі Республіки Польща все поширенішою стає в Польщі свідомість того, що той, хто хоче добра Польщі, повинен бажати собі вільної, демократичної, багатої України.

Таким чином, відносини України і Польщі спираються на вагому договірно-правову базу, серед яких чільне місце посідає Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, підписаний Президентами обох держав у травні 1992 р. Серед статей цього договору є і стаття 11, яка вводить постулатом „забезпечення права на збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності без будь-якої дискримінації”.

На жаль, ці положення не виконуються в повному обсязі.

У травні 1997 року Президенти України і Республіки Польща підписали декларацію "До порозуміння і єднання", якою заявили про необхідність подолання стереотипів у свідомості деяких прошарків суспільства, а також про намагання розв’язувати ще існуючі проблеми в умовах стратегічного партнерства і економічної співпраці.