Проф. Л.Д.Чекаленко, ДАУ при МЗС України 

Безпекова система міжнародних  відносин, система протистоянь і взаємовпливів була сформована країнами-переможцями за результатами Другої світової війни. Така система впроваджувала біполярне існування і, на думку її створювачам, була чіткою і логічною. Сьогодні ми бачимо чіткі прояви нового переформатування політичних сил: схема однополярності поступово змінюється поліполярністю. Однак говорити про остаточно сформований кінцевий продукт поліполярної схеми взаємовідносин ще зарано. На чолі безпекової  схеми світу й нині перебувають світові потуги, що є постійними членами Ради Безпеки ООН, є ядерними державами і визначають подальший розвиток світу через механізм як своєї участі в цій універсальній організації, використовуючи право вето, так і своїм безпосереднім втручанням у світові процеси, міждержавні відносини і у внутрішні справи самих суверенних держав.

Як і раніше, Організація Об’єднаних Націй – універсальна безпекова організація має забезпечувати мирне існування всьому людству, про що записано в її Статуті. ООН є відповідальною за стабільність, має розв’язувати конфлікти та сприяти міжнародному співробітництву. Провідний орган Організації Об’єднаних Націй – Рада Безпеки, до якої і зараз входять п’ять постійних провідних ядерних держав, що вирішують долю людства. Врешті вдалося розширити склад Ради Безпеки, однак кількісне збільшення цієї установи країнами без права ветування рішень не принесло бажаного результату. Тобто збільшення кількості не покращило її якість.

Наступну позицію в світовій безпековій схемі посідають регіональні структури, що розташовані в кожному регіоні світу і є відповідальними за збереження миру і недопущення збройних конфліктів у своїх регіонах. До цієї групи організацій включаємо ОБСЄ (європейський простір); Організацію американських держав, ОАД (американський континент); Асоціацію країн південно-Східної Азії, АСЕАН (азіатський регіон); Лігу арабських держав, ЛАД, Організацію ісламська конференція, ОІК, Раду співробітництва арабських держав (Перської) Затоки (організації арабських країн); Організацію африканської єдності, ОАЄ, що перетворилася на Африканський союз (африканський ареал), а також Співдружність Незалежних Держав, СНД (об’єднує не всі країни пострадянського простору). Існують також профільні безпекові об’єднання, як трансрегіональна безпекова і військова організація Північноатлантичний Альянс (НАТО) і регіональна європейська, що делегувала свої функції Євросоюзу, Західноєвропейський союз (ЗЄС) тощо. Нижню позицію обіймають субрегіональні міжнародні організації (Рада держав Балтійського моря, Північна Рада міністрів, Арктична Рада, Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Організація Чорноморського економічного співробітництва, ГУАМ тощо), які в цій ієрархії підпорядкованості мають узгоджувати свої дії як з регіональними організаціями безпеки, так і світовою структурою, тобто ООН.

Правила взаємодії світової міжнародної організації ООН з регіональними структурами безпеки були закріплені у Статуті ООН (розділ VШ, статті 51-54). Так, відповідно до ст.51, реалізовуючи право на самооборону, члени регіональних організацій можуть застосовувати силу, хоча при цьому зобов’язані поінформувати ООН. Згадані статті містять низку інших правових положень, однак вимагають узгодження із вимогами, правами і обов’язками, що містяться в Статуті ООН. Така схема світової безпеки на перших етапах розвитку ялтинсько-потсдамського устрою міжнародних відносин з 1945 року влаштовувала на той час усіх: за її існування було дещо скорочено зброю масового знищення, прийнято низку документів із захисту миру не тільки на планеті Земля, а й на інших планетах (космічні конвенції), не допущено третьої світової війни, підтримано своєрідний баланс сил, надано допомогу відсталим країнам, розв’язано низку криз. І будемо відверті, ця система була більш-менш ефективною в умовах ХХ століття.

Чи вичерпала себе існуюча система безпеки у ХХІ столітті, складовою якої є європейська схема захисту?  Так, можна погодитися з тим, що ця система має бути переформатована, зміцнена, можливо за рахунок розширення Ради Безпеки ООН, якщо до РБ буде включено ще Німеччину, ЄС, Японію, Бразилію, Індію, ПАР тощо.

 Європейська система безпеки, як регіональна, є складовою світової системи, оскільки одне та інше є єдиним інструментом, єдиним цілим, що тісно взаємопов’язані і витікають одне з іншого. Критерії світової системи є критеріями європейської, складові європейської безпеки є супутніми світовим критеріям тощо. Схематично світова система безпеки складається з ООН+НАТО+ регіональні і субрегіональні безпекові утворення. Європейська система безпеки, відповідно, НАТО+ регіональна ОБСЄ і субрегіональна В-4.

Можна констатувати, що сьогодні саме регіоналізм вийшов на порядок денний міжнародного буття. Саме регіоналізм диктує глобалізму правила гри. Зміна світових координат, формування нової геополітичної та геоекономiчної системи заявили про себе не тільки колапсом усталеного порядку, а й зумовили появу нових загроз соцiального, полiтичного, економiчного, iнформацiйного і воєнного характеру. «Холодне протистояння» було замінене хиткою рiвновагою постбiполярного свiту з якiсно новими викликами, загрозами й конфлiктогенним середовищем.

Нівелювання попередньої системи безпеки призвело до некерованого хаосу, до руйнації людських життів, економічного потенціалу, до катастрофи цивілізацій. І що найнебезпечніше, запровадило реалізацію небезпеки в наше повсякденне життя, реалізацію війни в стінах нашого Українського дому. На порядок денний вийшов російський фактор впливу, який розпочав новий виток переділу світу. Зазначимо, що Росія вчасно скористалася ситуацією, що склалася: послаблення європейського чинника безпеки, глибока залежність європейської інтеграції від сировинних російських ресурсів, – з одного боку. З іншого – поступове відсторонення американського чинника від європейських процесів, закріпленого в державній стратегії США на найближчу перспективу, американський вузол нереалізованих геостратегічних інтересів на Близькому Сході і в Африці, в якому США, м’яко кажучи, застрягли.

Така конфігурація зміни геополітичної матриці надала можливість Російській Федерації використати шанс, увійти у відкрите вікно можливостей, що і зробила Росія відносно України. При цьому використати технології ведення асиметричної війни, випробувати оновлену військову техніку, запровадити нову тактику військового протистояння. Зазначимо також, що на наших очах реалізована саме асиметрична війна, війна  один на один неврівноважених за потужністю сил України – Росії, війна «стратегічного партнера» Росії проти свого союзника України. Таку війну складно характеризувати як гібридну війну, оскільки гібридна війна передбачає і містить розгортання партизанської війни, а також цивільної або громадянської війни, що ми не бачимо в українському варіанті подій на Донбасі і в Криму. 

Цей набутий гіркий досвід руйнації українського суверенітету свідчить про глибку помилку, якщо не назвати це відвертою зрадою українських інтересів як тодішнього українського керівництва, так і аналітичного бомонду, які, керуючись попередніми президентськими настановами дійсність підмінювали бажаним. Називали і доводили співпрацю Росії з Україною стратегічною, відповідальною одне за іншого, дружньою і братерською. Для Росії союз з Україною, яким би його не називали, був тимчасовим, тактичним для досягнення конкретної мети – втягування України в російську орбіту впливу, залежності, геостратегії. Росії потрібна Україна не рівноправна держава, а васал, щось подібне до білоруського сценарію і сценарію союзної держави Росії – Білорусі. Тимчасові союзи, чи тимчасова схема інтеграції не підкріплена глибокими природніми важелями єдиного етнічного походження, не зцементована єдиними людськими цінностями, і спільними проблемами. Природні союзи передбачають історичні спільні витоки і взаємозалежність, відповідальність одне за одного, як відносини матері із дитям. Яскравий приклад такого природного союзу нам дають відносини США і Великої Британії. Ці дві держави є об’єктивно стратегічними партнерами, бо мають спільні витоки і спільне коріння. У разі відсутності спільних витоків і, підкреслимо, спільного коріння, можна пояснити і ставлення Росії щодо України. Фактично, чужинець намагається посилитися за рахунок приєднання інших територій. Якщо звернутися до історії, то побачимо, що російська імперія завжди виживала шляхом загарбання і приєднання до себе нових територій, нещадно експлуатуючи як сировинні багатства загарбаних земель, так і людський потенціал. Отже, виникає закономірне питання: а чи були Україна і Росія спільно породжені історією? Чи мають єдині корені? Якби це відповідало дійсності, сьогодні ми б не постали перед загрозою нищення українського суверенітету, не постали перед війною Росії проти України. Так, що ж є Росія, її етнос? Чи є російський народ із своїми можновладцями  слов’янським? Чи є носієм гуманних цінностей, які сповідує Біблія? 

Україна була потрібна Росії як трамплін до досягнення геостратегічних цілей – посилитися і розширитися, водночас і зміцніти, поглинувши територіальні, сировинні, людські багатства. Історія вчить: органічні (читай – природні), союзи є надійними і довготривалими.  Тактичні  і тимчасові союзники часто стають явними ворогами, оскільки тимчасовість виконала покладене на неї завдання – завдяки їй досягнуто стратегічну мету.

Складність нашої ситуації, складність України полягає в тім, що українське суспільство, маючі глибокі переплетені корені з росіянами як через насильницько сформований за століття панування царської державності менталітет, а також сімдесятирічний спільний політичний, економічний, ідеологічний комплекс Радянського Союзу, через міграційні процеси і відкриті кордони, а також і через українських автохтонів, що споконвічно проживали на загарбаних царською і радянською імперіями землях, й до сьогодні повністю не усвідомлює всю катастрофу спрацювання ідеологічної вибухівки, закладеної міни сліпої віри в порядність «старшого брата». Так званого «брата», який, не досягнувши бажаного результату, не гребуючи нічим, застосовуючи антигуманні засоби, знищує матеріально, морально, культурно свого давнього партнера, друга і сусіда, зробивши з нього ворога, намагаючись поставити його на коліна.

Мабуть не одне покоління українців має перетравити наше сьогодення і зрозуміти, хто є хто і що відбулося, повернутися до власних витоків, докладно перелопатити документи, більшість з яких, на жаль, знищено ще з петровських та єкатерининських часів, написати об’єктивну історію і політику нашого народу і нашої держави.    

    Постає логічне запитання: куди ж приведе людську модель існування і все живе на Планеті Земля цей некерований процес? До вищого рівня взаємодії, чи до краху всієї системи? Ми глибоко переконані, що не зважаючи на небезпеку, зовнішньополітична реалізація держави України здійсниться, спираючись на триєдність інтересів людини, суспільства і держави. Без могутності держави є неможливим захист суверенітету, захист прав громадянина і захист суспільства. Для цього потрібно і багато, і мало: сучасні збройні сили, сильна армія, українська ідеологія, українська достойна економіка, українська школа патріотів.

Зважаючи на ставлення до українських подій і політики Росії світової спільноти і зокрема, європейського суспільства, нову концепцію європейської безпеки необхідно вибудовувати, починаючи з України. Саме Україна є центром світової стабілізації. І від неї відповідними напрямами – векторами стабільності – безпека має розповсюджуватися на Європейський континент. Оскільки, саме від України залежить майбутнє Європи і континенту в цілому. Як вибудувати оновлену модель безпеки, де центровою складовою, центром стабілізації є Україна? Тобто схема безпеки ХХІ століття починається не згори, а з долу – від активних учасників стабілізаційного процесу – починається саме з України. У зв’язку з зазначеним, виникає можливість вироблення особливого статусу для нашої держави як стабілізаційного фактору у безпекових міжнародних структурах. Наприклад, Україна – фактор центрової стабілізації або статус Партнера стратегічної відповідальності (англ.: Strategic Responsibility Partner). Саме наша держава є тим центральним елементом, який формує безпековий простір Європи, від якого залежить майбутнє і Європи, і Світу, вплив якого розповсюджується на Схід до Тихого океану і на Захід – до Адріатики.

Процес  формування нової системи міжнародних відносин поза іншим змінив складові цієї системи і саму формулу механізму їх взаємодії.  Цей механізм включає і дипломатію, що покликана реалізовувати зовнішньополітичні завдання.

     Що спостерігаємо сьогодні в геостратегічному і політичному вимірах?

    Змінилася сама формула захисту безпекових інтересів за вектором: ЛЮДИНА –СУСПІЛЬСТВО–ДЕРЖАВА[1]. Що стало першістним, а що другорядним? На перший план вийшов захист інтересів держави, розбудови державного механізму, утвердження державного суверенітету, тобто фактичного існування суб’єкта міжнародного права – України. Людина відійшла на другий план. Майдан повернув увагу держави до Людини. 

            Світ крокує до формули обмеженого кола полюсів сили, оскільки процеси поглинання є непереборними. Якою буде нова конфігурація системи міждержавних відносин: чи виллється у єдину мегадержаву з кількома союзами чи одним союзом держав?

            Економічна – читай енергетична – безпека посіла першу позицію серед зовнішніх пріоритетів держави, випередивши тероризм, торгівлю зброєю, боротьбу із злочинністю, наркоторгівлею, торгівлею людьми тощо. Економічна складова сировинними державами використовується зброєю проти інших, що виправдовується захистом державних інтересів. Енергетична складова стала засобом шантажу для реалізації інтересів привілейованих верств населення.

            На зміну попереднім «старим» засобам дипломатії йдуть нові, а саме, спостерігається поєднання політичної дипломатії з безпековою і економічною дипломатією, яка включає подолання викликів і загроз широкого спектру дії. Оскільки закінчення холодної війни розморозило втримання потенційних факторів нового протистояння – націоналізму і цивілізаційно-релігійного протистояння, остільки і змінилися задачі і характер діяльності самої дипломатії.

Дипломатія має бути випереджальним засобом для просування і реалізації ідеї в практичну площину. Спостерігається формування владної вертикалі. Посилюється право одноосібного прийняття рішень, що у подальшому може виключити дипломатію із дієвих чинників і механізмів прийняття рішень.

            Дипломатія має бути впливовим засобом. На різних рівнях приймається багато доленосних рішень, підписуються важливі документи, однак мало бажаючих опікуватися механізмом реалізації цих рішень і документів. Необхідно ініціювати запровадження  механізмів реалізації рішень в практику.

Дипломатія має бути поінформованою. Відсутність інформації робить дипломатію не випереджальною, не активною і не впливовою, і, як наслідок, не ініціативну, яка віддає свої важелі на відкуп іншим складовим влади.  

          Дипломатія має стати востребованою. Дипломатія стає чітким орієнтиром щодо востребуваності чи не востребуваності дій різних гілок влади, а отже і дій вищих ешелонів влади. Саме від дипломатії залежить створити умови вилучення війни, як засобу розв’язання проблем з практики міжнародного спілкування.

Дипломатія має відтворити своє покликання: на новому витку розвитку світу повернутися до цивілізаційних засад людства. Сприяти знаходженню точок дотику між цивілізаціями, тобто у міжцивілізаційному вимірі.

Дипломатія України, на наше переконання, виконала покладені на неї завдання на сьогодні. Попереду ще – складне завтра.