Наша держава сподівалася, що засади міжнародного права, система міжнародної безпеки зможуть гарантувати недоторканність її території та непорушність кордонів. Гарантами територіальної цілісності України, що відмовилася від другого за обсягом у світі ядерного арсеналу, виступили провідні ядерні держави світу – Росія, США, Велика Британія, Франція та Китай.

Шлях України до без’ядерного статусу був досить складний і тривалий. Після розпаду Радянського Союзу увагу світу було прикуто до долі ядерної зброї, що залишилася на колишній радянській території – у Росії, Казахстані та Україні. З проголошенням незалежності нашої держави в багатьох постановах і заявах Верховної Ради підкреслювалося, що в майбутньому Україна матиме без’ядерний статус. Про це, зокрема, свідчать застереження українського парламенту до ратифікації Угоди про створення СНД. Такий намір деякі зарубіжні засоби масової інформації трактували як одностороннє зобов’язання України.

Нині доречно згадати, що уряди ядерних держав чинили на Україну шалений тиск у питанні відмови від ядерної зброї. Під час створення СНД 3 вересня 1993 року президенти України та Росії домовилися про ліквідацію всього ядерного арсеналу, що розташовувався в Україні. Наша держава погодилася передати всю тактичну й стратегічну ядерну зброю об’єднаному командуванню СНД, але не визнала її власністю будь­якої іншої держави, зокрема Російської Федерації.

Угоду про утилізацію ядерних боєзарядів та інші документи про основні принципи утилізації ядерних боєзарядів Стратегічних ядерних сил, дислокованих в Україні, підписали керівники урядів обох країн. Верховна Рада, врахувавши всі позитиви й негативи цих домовленостей, погодилася ратифікувати анти­ядерні угоди – постанову про ратифікацію Договору між СРСР і США про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного в Москві 31 липня 1991 року, і протоколу до нього, підписаного в Лісабоні (Лісабонський протокол) від імені України 23 травня 1992 року – тільки після врахування українських застережень.

Серед них звернімо увагу на такі: нерухомість, стратегічні й тактичні ядерні сили, зокрема ядерні боєзаряди, розташовані на території України, оголошено власністю України (пункт 1); Україна, яка стала власником ядерної зброї, наслідуваної від колишнього СРСР, здійснює адміністративне управління стратегічними ядерними силами (пункт 3); Україна як держава – власник ядерної зброї поетапно звільнятиметься від розміщеної на її території ядерної зброї за умов одержання нею надійних гарантій її національної безпеки, в яких ядерні держави візьмуть на себе зобов’язання ніколи не використовувати проти України ядерну зброю чи звичайні збройні сили, не застосовувати погрози силою, поважати територіальну цілісність і недоторканність наших кордонів, утримуватися від економічного тиску з метою розв’язання будь­яких спірних питань (пункт 5); Україна виконає свої зобов’язання за Договором у передбачені ним строки /.../. Враховуючи нинішній кризовий стан економіки України, виконання цих зобов’язань є можливим лише за умов надання достатньої міжнародної фінансової і технічної допомоги (пункт 7); умови компенсації поширюються й на тактичну ядерну зброю, яка була вивезена в Росію з території України у 1992 році (пункт 10); також Верхов­на Рада рекомендувала Президенту України затвердити графік ліквідації стратегічних наступальних озброєнь і забезпечити контроль за його виконанням (пункт 12).

Незважаючи на вплив представників європейської та євроатлантичної спільноти, який у 1992–1993 рр. чинився на внутрішньоукраїнські дискусії щодо майбутнього нашого ядерного арсеналу, Україна дійшла консенсусу в питанні відмови від ядерної зброї та приєдналася до Договору про її нерозповсюдження (ДНЯЗ) як без’ядерна держава.

23 травня 1992 року Україна підписала Лісабонський протокол про СНО­1 – протокол до Договору між СРСР і США про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 року. У ньому йдеться про те, що всі зобов’язання СРСР щодо виконання Договору про ліміти обмежень, інспектування тощо перебрали на себе колишні радянські республіки, а нині – незалежні держави СНД. До кінця 1998 року вся ядерна зброя Казахстану, України й Білорусі вже була в Росії.

Це продемонструвало, що молода українська демократія спроможна зробити вагомий внесок у європейську та світову безпеку шляхом зменшення запасу світової ядерної зброї. Цей крок України допоміг зберегти чинний світовий порядок, що обумовлюється Статутом ООН і підтримується структурами Ради Безпеки. Український внесок у європейську та загальносвітову безпеку міжнародна спільнота сприйняла позитивно, про що свідчить участь України в роботі «Великої вісімки + 6» із питань нерозповсюдження ядерної зброї в Південній Азії.

14 січня 1994 року в Москві Борис Єльцин, Білл Клінтон і Леонід Кравчук підписали «Тристоронню заяву Президентів Росії, США і України», якою підтвердили процес деактивації стратегічних сил на території України. Президенти визнали важливість надання справедливої та своєчасної компенсації Україні, Казахстану й Білорусі вартості високозбагаченого урану в ядерних боєзарядах, розташованих на їхніх територіях. Президенти прийняли рішення про одночасні дії щодо виведення ядерних боєзарядів із України й надання їй компенсації у вигляді тепловидільних зборок для атомних електростанцій.

Президенти Росії та США інформували Президента України
Л. Кравчука про те, що їхні держави готові надати нашій державі гарантії безпеки, щойно Договір СНО­1 набуде чинності й Україна стане державою–учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), яка не володіє ядерною зброєю. Лише тоді Росія і США підтвердять Україні свої зобов’язання: відповідно до принципів Заключного Акта НБСЄ поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони держав–учасниць НБСЄ і визначать, що зміна кордонів може здійснюватися тільки мирним шляхом і за домовленістю; утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь­якої держави й жодні їхні збройні сили ніколи не застосовувати, крім цілей самооборони відповідно до Статуту ООН; утримуватися від економічного примусу, спрямованого на підпорядкування своїм власним інтересам здійснення іншим учасником НБСЄ прав, притаманних його суверенітету; домагатися термінових дій Ради Безпеки ООН із надання допомоги Україні як державі–учасниці ДНЯЗ, яка не володіє ядерною зброєю, у випадку якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погроз агресії із застосуванням ядерної зброї.

Президент Білл Клінтон також підтвердив зобов’язання США надати технічну й фінансову допомогу для безпечного демонтажу ядерних сил і збереження ядерних матеріалів (у рамках програми Нанна–Лугара на це передбачалося виділити щонайменше 175 мільйонів доларів). У Додатках до «Тристоронньої заяви Президентів Росії, США і України» від 14 січня 1994 року йшлося про технічні питання надання й використання технічної допомоги,
зокрема про те, що: протягом десяти місяців Росія передасть для атомних електростанцій України близько 100 тонн низькозбагаченого урану, а наша держава вивезе на територію Російської Федерації 200 ядерних боє­зарядів ракет для розукомплектування; Україна протягом семи років забезпечить ліквідацію всієї ядерної зброї, включно зі стратегічною наступальною зброєю; Росія і США сприятимуть виробленню і схваленню Міжнародним агентством з атомної енергії
(МАГАТЕ) гарантій усієї ядерної діяльності України.

Як наслідок частково реалізованих обіцянок ядерних країн Верховна Рада 3 лютого 1994 року прий­няла постанову про виконання парламентських рекомендацій (застережень) щодо ядерної зброї з боку Президента й уряду України, в якій зняла наявні раніше застереження й доручила Кабінету Міністрів здійснити обмін ратифікаційними грамотами про міждержавні угоди.

Зазначмо, що письмові гарантії Україні щодо запобігання загрозам ядерних держав – Меморандум дій – були отримані Україною під час Будапештського саміту НБСЄ/
ОБСЄ у грудні 1994 року, але механізм реалізації цих гарантій і досі не розроблено.

Отже, Російська Федерація ігнорує цей документ, зазіхаючи на нашу територіальну цілісність. Як засвідчила практика, одним зі слабких місць наданих нам зобов’язань є нечіткість визначення рівня ескалації конфлікту, після якого держава–гарант безпеки України може й повин­на втрутитися.