Чекаленко Людмила Д.
УКРАЇНА - ПОЛЬЩА
ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОРОЗУМІННЯ
У політичній теорії народонаселення існує багато різнобарвних концепцій національного порозуміння. Поза тим всі вони можуть бути поділені, якщо опустити дрібні розходження, на дві категорії: "за" і "проти", інакше "pro et contra". Тобто теорії, які обгрунтовують необхідність захисту прав націй і визнають права націй на незалежне існування аксіомою міжнаціональних відносин. І такі, які повністю заперечують будь-які поступки національним меншинам, вбачаючи в цьому загрозу розвиткові державності.
Питання прав національних меншин не раз повставало і в Україні, і Польщі, де національними меншинами ставали поперемінно то поляки в Україні, то українці Польщі. Пануюча верхівка обирала той варіант теоретизування і конкретних дій, що були востребуванішими на той період.
Проблемами міжнаціональних взаємин цікавились, намагалися підказати логічне рішення, а в деяких випадках і виправити силоміць сусіди – доброзичливці. Історичні етапи розвитку за напрямками і структурними перебудовами в сусідах рідко співпадали. Різнилися вони і в міжвоєнну добу європейського розвитку. Міжвоєнна доба, яка стала історичною епохою відродження польського народу, виявилась проблемним періодом для українського. Історичні повороти розстановки політичних сил в європейському регіоні диктували необхідність вироблення відповідних концепцій розвитку суспільства, формування громадської думки і відповідного світогляду. Цьому покликанню відповідали громадські і партійні діячі міжвоєнного періоду Польщі, яскраві особистості, талановиті державні діячі.
Серед них перш за все виокремимо ЮЗЕФА ПІЛСУДСЬКОГО (1867-1935 рр.), який в своїх поглядах від концепції федералізму – вільної співпраці вільних народів (шляхом розчленування Росії і виокремлення народів в незалежні держави), прийшов до пацифікації (фактично, полонізації і антиукраїнської політики в Західній Україні). У 1903 році Ю.Пілсудський стверджував: "На землях Литви і Русі (читай: України) після перемоги з’являться дві чи три окремі, незалежні республіки, які можуть поєднатися в якійсь більш менш міцний федеративний союз". Але у приватних розмовах він був впевнений, що "іншого шляху народи не мають, тільки той, щоб іти з нами (тобто з поляками) поруч, і найтісніше поруч".
Перша світова війна піднесла визвольний рух всіх народів. Російський тимчасовий уряд визнав культурну автономію національних меншин. На українських і польських землях вирувало громадсько-політичне життя. Відродилася ідея польської цивілізаційної місії на Сході. У зв’язку з польсько-українською війною Ю.Пілсудський писав, що поляки мають відбити Львів і захистити це місто від посягань українців, це їх обов’язок.
Причини війни вбачав не в намаганні українців мати свою "вільну державу і волю", а в тому, що Польща не захопила у свій час більшу частину Галичини, а це підбивало русинів на вільних землях до війни із Польщею. Йшов 1919 рік. В наступному – 1920 році – Польща перемогла українську армію. Ю. Пілсудський дає завдання журналістам "писати і говорити про федералізм", тобто пропагувати федеративний устрій майбутньої держави. На своє виправдання пояснює: «захоплення 400 тисяч українських селян, що національно не усвідомили себе, не є імперіалізмом".
Незважаючи на налаштованість Ю. Пілсудського щодо українського народу, його уряд в основному сприяв полонізації і антиукраїнській політиці місцевої адміністрації на Західній Україні. Ситуація загострилася у зв’язку з т.зв. "пацифікацією", схваленою Ю.Пілсудським та проведеними ним арештами українських депутатів парламенту та інших політичних діячів.
Переворот 1926 року. За грати кинуто 6000 українців, загинуло 500, поранено понад 1000 чоловік. "Така політика панівних класів є злочином проти українців і білорусів", - підкреслювали депутати польського парламенту.
Відмова міністра закордонних справ Польщі Й.Бека від договору про захист національних меншин 13.09.1934 року, проголошеному за особистою ініціативою Ю.Пілсудського, поставила під знак питання майбутнє української громади Польщі.
Серед польських діячів тієї доби згадаймо Станіслава Стемповського, Стефана Шведовського, Романа Дмовського, Юзефа Кожиховського, Генріха Юзефського та інших. Фактично, їх теоретичні дослідження, погляди і ідеї, практична робота стали підгрунтям для формування світогляду не одного покоління поляків. Ці особистості увійшли в історію Польщі як захисники її інтересів на різних світових полюсах і різних історичних періодах.
Питання пограничних національних взаємин, яке доповнювалось проблемою прав національних меншин, не раз повставало і в Україні і Польщі, де національними меншинами ставали поперемінно то поляки в Україні, то українці в Польщі (війни не давали іншого варіанту). Панівна верхівка обирала той варіант теоретизування, який був ближче і зрозуміліше. При цьому жодна сторона не завжди керувалася наробленими основами міжнародного права захисту і підтримки національних угруповань.
Серед найбільш дієвих і впливових в історичному минулому, а також і сьогодні, слід виокремити ідеї польських націонал-демократів (Національно-демократична партія створена в Польщі 1897 року і стала найсильнішою буржуазно-націоналістичною партією країни). Своє головне покликання представники цієї течії вбачали в полонізації українського і білоруського населення, яке опинилося під владою Польщі, в утворенні в польському суспільстві протидії національним прагненням інших непольських народів.
Виходячи з концепції пріоритету загальнонаціональних інтересів над "дрібними" інтересами національних меншин, роль суверена має відігравати польський народ – виключний власник засобів виробництва в країні і єдиний нащадок і спадкоємець культурних надбань. Програмою передбачалася цілковита полонізація українців і білорусів, повна ізоляція євреїв, економічне і політичне послаблення німецького народу.
В "Думках сучасного поляка" Р. ДМОВСЬКІ писав: "Там, де ми можемо помножити свою силу і свою цивілізаторську місію, поглинаючи інші елементи (читай - народи), жодне право тне забороняє нам того, і робити це ми зобов’язані".
Хоча інтереси національних меншин були юридично закріплені міжнародними угодами Польщі, такими як угода про захист меншин, підписаний Польщею, США, Францією, Великою Британією, Італією та Японією 28 червня 1919 року у рамках реалізації постанов 93 статті Версальської мирної угоди; знайшли відображення в польських конституціях 1921 і 1935 роках, але практично не виконувалися.
Отже, офіційна політична програма позбавляла непольське населення держави можливості вільного розвитку, намагалося перетворити його на громадян нижчої категорії.
Врешті решт на практиці такий підхід призвів до перерозподілу українських земель і створення на межі "спеціального кордону", де було поселено стільки поляків, які чисельністю своєю полонізували місцеве українське населення. Автором цієї концепції і певною мірою її реалізатором був Роман Дмовські.
В тому ж напрямку розвивалися ідеї змін національних пропорцій народонаселення східних земель країни шляхом штучних спрямувань людських потоків", переселенням людей з центральної Польщі на українські землі.
Довідково: Р. Дмовські/ий (1864-1939 рр.) - відомий польський політичний діяч, організатор Ліги народової (1893 р.), яка була перетворена у Націонал-демократичну партію в 1897 р. Під час першої світової війни виступив на боці Антанти, очолив Польський національний комітет у Петербурзі (1914 р.), пізніше з такою ж назвою комітет у Парижі (1917 р.). У 1919 році - керівник польської делегації на Паризькій мирній конференції. Заснував "Табір великої Польщі" (1926-1933 рр.). Яскравий представник і ідеолог польської націонал-демократії, мав значний вплив на формування засад польської східної політики у 1918-1919 рр. Пропозиції щодо майбутнього українських земель було запропоновано ним в Меморандумі, підготовленому на Паризьку мирну конференцію і представленому Комісії з польського питання Вищій раді Паризької мирної конференції в 1919 р. В документі було висунуто вимогу приєднання до Польщі Західної України із Галичиною включно. Ця ідея реалізувалася: під тиском Франції Паризька мирна конференція уповноважила Польщу окупувати Східну Галичину (26 червня 1919 року).
Політика Р. Дмовського є і нині дороговказом для низки поляків, кредо яких: «Польща – для поляків!».
Суть іншого напрямку - поміркованого федералізму - представленого громадським діячем БОЛЕСЛАВОМ ЛИМАНОВСЬКИМ – полягає в розробці ідеї федерації народів: "вільних із вільними", "рівних із рівними". Поляки, українці, білоруси, литвини вільним і загальним голосуванням постановлять чи жити їм у федеративній державі, чи відокремитись кордонами". Серед федералістів виділяється постать ТАДЕУША ГОЛУВКА (1899-1933 рр.), який був активним політичним діячем в реалізації східної політики Польщі в таборі Ю. Пілсудського. Він виступав проти війни Польщі із Західно-Українською Народною Республікою, в якій бачив намагання поляків повернути свої маєтки. «Для Польщі, - писав він, - було б набагато краще, щоби Україна була незалежною державою. Україна тоді б шукала союзу у Польщі, а не Росії".
До поміркованого федералізму можна віднести і соціалістичну течію, представники якої намагалися вивільнити з-під царського ярма всі пригноблені самодержавством народи. "Найбільш чутливим засобом ослаблення царизму буде відокремлення від російської держави інших народів", - йшлося у постанові Ш з"їзду Польської соціалістичної партії – ППС 1895 р.
Замість висновку. Зазначимо, що протилежні вектори ставлення до національного питання в цілому віднайшли прояв в сьогоденні українсько-польських відносин. В українському векторі польської політики простежуються тенденції, що згадувались вище, своєрідне ставлення до України і українського населення, намагання якщо не опанувати українським простором, так хоча б нейтралізувати можливі негативні гепатитичні від нього очікування.
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що серед найбільш дієвих в історичному минулому, які впливають i на сьогодення, слід виокремити ідеї польських націонал-демократів (Національно-демократична партія створена в Польщі 1897 року і стала найсильнішої буржуазно-націоналістичною партією країни). Своє головне покликання представники цього плину вбачали в полонізації українського і білоруського населення, що опинилося під владою Польщі, в створенні в польському середовищі протидії національним прагненням інших непольських народів.
Всі ці питання стосуються злагоди будь-яких народів, при цьому особливі проблеми породжуються на пограниччі – пограниччі земель, мов, культур, світоглядів, релігій тощо. Здавалося б, скільки років мова йде про зміцнення дружби і взаєморозуміння українського і польського народів, вже і про стратегічне партнерство говоримо не один рік.. Але ж .. Згадаймо події навколо меморіалу "Орлят" у Львові, перідично виникає проблема «Волині»...До слова: Верховна Рада України у свій час не визначила операцію «Вісла» 1947 року геноцидом проти українського народу..
І питання «Волині» продумане і підготовлене. Однак, ким? Кому це вигідно? Вигідно провести чорну полосу розбрату між нашими народами?
В польському інформаційному середовищі все частіше з’являються ідеї щодо неправильного вибору поляків, які втратили десятки років, орієнтуючись на "слабку" Україну, яка не є вдячною, оскільки повертає із забуття історичні імена, які в Польщі вважаються ворожими тощо.
В польському політичному середовищі є сили, які намагаються вплинути на перегляд зовнішньополітичної концепції країни в бік переорієнтації на сильного партнера – Росію.
Взаємини України і Польщі протягом століть складалися доволі складно і не безболісно. Не оминули їх впливи оточуючих держав, які географічно і історично виявились спроможнішими і витривалішими в боротьбі у відстоюванні своїх гегемоністських інтересів і устремлінь. Доволі часто вони використовують «слабкі» сторони українсько-польського фундаменту взаєморозуміння. І тут головне, не втратити те, що у нас є цінного: взаємоповагу, довіру, толерантність і підтримку.
Історія розпорядилась таким чином, що український і польський народи все своє життя мають перебувати наближено чи віддалено, але близько одне одного. Проблеми, що виникають в одного, віддзеркалюватимуться в іншого, досягнення і успіхи будуть позначатися і на іншому народові. Так склалося історично і ніхто не в змозі подолати цю близькість.
ШАНОВНА ПОЛЬСЬКА ГРОМАДО! НЕ ЗАБУВАЙМО НЕ ТІЛЬКИ «ВОЛИНІ» І «ВІСЛИ». НЕ ЗАБУВАЙМО СМОЛЕНСЬКА, ХАРКОВА, ЯВОЖНА…СЬОГОДНІ ТРЕБА ДУМАТИ, НЕ ПОСПІШАТИ З ВИСНОВКАМИ, АНАЛІЗУВАТИ І ВРЕШТІ НАВЧИТИСЯ ПРОЩАТИ. ПРОЩАТИ ОДНЕ ОДНОМУ.
ЗАРАДИ ВИЖИВАННЯ. ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО.
| 
