Восени 1959 р. в Нью-Йорку на ювілейних зборах О.Шульгін прозорливо звернувся до представників української та світової громадськості: „Непереможною є воля сорока-мільйонного українського народу до державності, незалежності, соборності. Ті чужі сили, що з цим не рахуються, рано чи пізно програють справу. ... Всесвітні держави, засновані на насильстві та поневоленні, завжди кінець-кінцем зникають. Зникне і СРСР. Це справа часу, це закон історії. ... Прийде час – буде в Києві наш справжній уряд і нова делегація в Нью-Йорку. ... І прийде час, коли ми святкуватимемо наші національні свята не на чужині, а на славному київському майдані під дзвони святої Софії. „Все йде, все минає”, але лишається український народ, автохтон на своїй землі; народ, що зазнав великої слави і великих нещасть. Доля часом прибивала його до землі, але, як добрий хліб після зливи, він завжди підіймався вгору і лишався самим собою. „Все йде, все минає”, але лишається український народ, працьовитий, здібний, героїчний і невмирущий” [1].