З ХVП століття південні землі сучасної України згідно з офіційними документами і традицією вважалися власністю запорозьких козаків.

У результаті перемоги Туреччини у 1710 – 1711 рр. Азов і прилеглі регіони, фортеці Таганрог, Камінний затон, Богородиць на р. Самарі Росією були втрачені.

За Прутським договором від 12 липня 1711 р. йшлося також про вихід запорозьких козаків у 1712–1713 рр. з російського підданства. Територія, яку запорожці вважали своєю, опинилася під владою Туреччини. Пізніше запорожці, що були покарані за участь на боці І.Мазепи в російсько-шведській війні, просили царський уряд дозволу повернутися на свої землі. Однак, російський уряд дозволив повернутися тільки окремим козакам, «якщо вони розуміють свою провину».

Довідково: йдеться про війну з царатом на боці Швеції під час переходу запорозьких козаків з гетьманом Костем Гордієнком -  8000 осіб - на сторону Мазепи під час російсько-шведської війни). Водночас оселитися їм у Старій Січі царат не дозволив.  

Життя під татарською «протекцією», яким турки доручали управляти загарбаними територіями, було тяжким: неродючі землі (піски), позбавлення запорожців права ловити в Криму рибу, а також права торгівлі. До того ж, татари посилали їх на земляні роботи та загарбницькі походи.          

З ХVП століття відбувався безперервний рух населення на запорозькі землі на «вольності». Прибували з Гетьманщини, Слобожанщини, правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися хуторами та слободами.

За Адріанопольським трактатом 13 липня 1713 р. Росія втратила територію Запоріжжя. Кордон встановлено на Лівобережжі Дніпра між річками Орель і Самара. Було підтверджено умови Прутського миру про повернення Туреччині Азова з околицями. Росії заборонялось зводити у прикордонні фортеці. Туреччина визнала за Росією Лівобережну Україну і Київ.

Під час наступної русько-турецької війни 1735-1739 рр. Росія у вересні 1739 р. за Білгородським трактатом закріпила за собою Азов  без права будувати укріплення і невелику територію на Правобережній Україні. Водночас, як і раніше, Росія не отримала виходу до Чорного моря і права тримати флот на Чорному і Азовському морях. Кордон пройшов по р. Конка. Близько кордону з турецькою стороною з’явився хутір запорозьких козаків, які і стали засновниками поселення в цих землях.

З 1731 року київський генерал-губернатор почав будувати Українську лінію укріплень і для цього знадобилися робочі руки. Прискорило рішення і опасіння, що запорожці перейдуть під польську владу, підтримають ворожого Росії кандидата на польський трон Станіслава Лещинського.

Запорожці погодились на пропозицію Росії: перейшли на приток Дніпра річку Підпільна і заснували Нову Січ. Нагадаємо, що автор першої української Конституції гетьман Пилип Орлик застерігав козаків не йти під протекторат Росії, однак вони, обравши нового гетьмана Малашевича, заселили землі, що за Прутським миром належали Туреччині. Тим самим, «принесли» ці землі Росії, оскільки опинилися під її протекцією.

Запорожці не дочекалися офіційного документа від царського уряду, тільки мали грамоту цариці Анни, а їхнє звернення до російського уряду від 1735 року містило твердження, що ця земля завжди належала Війську Запорозькому. 

У цій правовій невизначеності – відсутності відповідного договору з царським урядом – кожна сторона трактувала ситуацію, що склалася, за власним розсудом: козаки вважали законним повернення всіх своїх вольностей разом із землею, а царський уряд трактував їх повернення, як вступ до російського підданства.

Білгородський трактат між Росією і Туреччиною від 1738 року значно погіршив положення запорожців. З додатковим документом «Інструмент» від 1740 року, що уточнював цей договір, закріпив за Росією право на землю, що належала запорожцям. Однак ззовні все залишалося без змін: кілька комісій, зокрема 1745 року польські, російські та запорозькі, встановили кордон Запоріжжя і Польщі на підставі «грамоти Стефана Баторія».

Довідково: Інформація про належність земель запорожцям була підкріплена повідомленнями про те, що «Грамотою Стефана Баторія границя запорозьких володінь зазначалася від міста Трехтемирів на південь по Дніпру; і наприкінці ХVП століття північний кордон запорозьких володінь простягався вздовж річок Тясмин та Самара».

            До того ж: «В універсалі  Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 року визначено північні кордони на підставі згадуваної жалуваної грамоти короля Стефана Баторія: від Трехтемирова Дніпром до Чигирина [1]; а в договорі 1696 року кордон прокладений по річці Тясмин; в Карловицькій угоді 1699 року границя зазначена по течії річки Синюхи. Ці кордони не заперечували ані гетьманщина, ані Московщина»[2].

Польські джерела також містять подібну інформацію, див.: Trechtymirów nad Dnieprem. Stefan Batory, chcąc przygraniczne prowincye ubespieczyć od pogańskich zapędów, urządził 1578 r. Kozaków, nadał im miasto z przyległościami, przeznaczając zamek na mieszkanie dla attamanów czyli ich hetmanów, na żołnierski trybunał, zbrojownią i skład sprzętów wojennych (Autorzy: Michał Baliński, Tymoteusz Lipiński, Starożytna Polska pod względem historycznym, Nakład S. Orgelbranda, Warszawa 1844).

Переклад: Трахтемирів над Дніпром. Стефан Баторій, з метою спокою від наїздів на прикордонні провінції, зобов’язав (наняв) охороняти 1578 р. Козаків, передав їм місто з околицями, призначив замок для отаманів або їхніх гетьманів, солдатський трибунал (зброю), військове спорядження.

 Однак, у цих повідомленнях немає посилання на архівні джерела.

Наукові розвідки щодо згаданих документів Стефана Баторія та універсала Богдана Хмельницького у своїх висновках не збігаються. Одні вітчизняні дослідники доводять несправжність цих паперів, які начебто заради документального підтвердження були підроблені козаками, що приїздили делегаціями до Катерини П для відстоювання належності українських земель. Посилаються при цьому на російських шукачів цих раритетів, які мали доступ до архівних державних документів.

Інші учені припускають оригінальність грамоти Стефана Баторія, підставами чого вважають як знищення  Росією всіх архівних документів після ліквідації Запорозької Січі 1775 р., так і небажання російських дослідників ХІХ століття відновити об’єктивні реалії.

В угоді з російським урядом (Катерини П) зазначено, що запорожці визнають себе підданими цариці, що підлягають владі Київського генерал-губернатора, отримують щорічно 20 тисяч карбованців платні від казни. 1750 року Запоріжжя було передано відомству гетьмана Розумовського, водночас залишалася влада і київського генерал-губернатора.

Гетьман П.Калнишевський, розуміючі важливість землеволодіння козаками, намагався, фактично змагаючись з Росією, заселити прикордонні землі українськими козаками. Оскільки біля порогів царський уряд збирався поселити Самарський полк. Однак П.Калнишевський випередив владу і поселив тут над річкою Інгульцем вихідців з Правобережної України. В північній смузі оселялися козаки з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Їх приваблювала родючість землі та ліси. Поступово людність просувалась все далі на південь. Поселення доходили до рік Орелі і Самари. Російський уряд охоче підтримував прибульців, розсилав своїх агентів по Польщі для агітації українських селян вертатися в Україну.

Отже, за Білгородським трактатом Туреччина[3] віддала Росії землі, які вважалися запорозькими – південна межа російської імперії просунулася на південь по лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. Протягом 1740-х років північна смуга запорозьких вольностей була втрачена для запорожців. На цих землях панував Київський генерал-губернатор, як єдиний військовий командувач Російської імперії в Південній Україні[4].

Проблема запорожців на той час полягала також в тому, що нові переселенці зберігали підлеглість полковому начальству, а не переходили під владу запорожців. Це непокоїло Кіш і він звертався до російського уряду з проханням повернути йому захоплені землі і виселити загарбників. Однак, жодної підтримки запорожці не отримали, навпаки -  і гетьман наполягав на правах прибулих миргородських та полтавських козаків, і російський уряд збільшував число укріплень з російськими залогами, підлеглими Київському генерал-губернаторові.

Сербська міграція. У середині ХVШ століття російський уряд, реалізуючи політику асиміляції (витіснення корінного населення), поселив на цих землях сербів – мешканців Австрії, які просили дозволу переселитися в Росію, тікаючи від австрійських утисків. І вже 1751 року на запорозьких землях з’явилися сербські колонії, для яких виділили значну кількість земель – від ріки Кагарлик до річки Тури, від річки Березівки до Омельника. Під командою сербського генерала Хорвата сформувалися полки: пандурський піхотний та гусарський. Вся ця територія дістала назву «Нова Сербія». Нова Сербія підлягала владі Сенату. Вищою місцевою владою над нею був Київський генерал-губернатор.  Територія Нової Cербії була поділена на роти або шанці. Осередком кожної роти було укріплене місто. Основним осередком управління сербських полків був Новомиргород, де перебували Хорват та полкові адміністративні установи. Адміністративним центром стала збудована на річці Інгул фортеця св. Єлисавети.

У 1753 році до російського уряду звернулася нова група сербів з проханням поселитися в Російській імперії. Вже під командою інших сербських полковників – Шевича і Прерадовича. Російський уряд виділив їм землі між річками Сіверським Донцем, Лозовою, Луганю та Бахмутом. Ця територія дістала назву Слов’яносербія, що була подібна до Нової Сербії. Сербське населення мало більше привілеїв, ніж українське. Сербам давали більше землі, гроші на господарство, військовим платню, пенсію, право безмитної торгівлі і вивільнення від усіляких податків…Захищали військові поселення російські регулярні частини.

За наказом Сенату козаків було виселено з цих земель, а їхні маєтки передано («продано») сербам. Українці могли залишитися тільки як прислуга (джури) і найманці у сербів. Все це викликало відплив українського населення на Запоріжжя, на Дон, хоча Сенат і видавав накази обмежувати вихід українців і повертати їх додому.

З метою перекрити українську міграцію, у 1753 році сенат видав новий наказ – оселити «українських козаків» на смузі землі за 20 кілометрів на південь від Нової Сербії , тим самим створивши Новослобідський полк, яким керував Сенат, а не гетьман. Полк, у якому було мало українців, поділено на 20 сотень, пізніше перетворено на Пікінерний, а сотники отримали офіцерські звання і дворянство.

Поселення і переселення сербів не дали бажаного результату: ані військового захисту, ані розвитку сільського господарства. 1764 року царський уряд ліквідує окремі сербські поселення і створює єдину Новоросійську губернію. При цьому не забувши приєднати до губернії 30 сотень українських земель Полтавського, Миргородського, Лубенського та Переяславського полків з селами, хуторами – усього понад 40 тис мешканців. У 1770 році до Новоросійської губернії приєднали широку смугу запорозьких земель з низкою фортець – від Дніпра до Азовського моря.

Таким чином Катерина П поступово позбавила незалежності і скасувала спочатку Гетьманщину, пізніше Слобідську Україну і нарешті виокремлені сербські поселення.

Новоросійську губернію Катерина П поділила на дві частини: Єлисаветинську і Катеринославську. До останньої пізніше увійшли запорозькі землі на північ від нової Дніпровської лінії.

На території Новоросійської губернії було поселено гусарські полки. В Єлисаветградській провінції – Чорний та Жовтий (від кольору уніформи), пікінерський полк, Молдавський і Бузький.  В Катеринославській – Дніпровський, Донецький, Луганський пікінерські полки і Самарський гусарський. В Бахмутському повіті – Бахмутський гусарський полк.

У 1764 році Сенат прийняв «План заселення Новоросійської губернії», були також маніфест 1762 року, який закликав чужинців в Росію, наказ Катерини П з цього приводу тощо. В результаті в Єлисаветградській провінції 75% поміщиків були офіцерами місцевих полків, зокрема російські, сербські і незначна кількість українців. У Катеринославській зустрічаємо великих землевласників, серед яких обозний Кочубей (5000 десятин землі) тощо. Стримували поселенців часті набіги запорожців, татар, поляків. Тільки у 1769 р. татари зруйнували 50 слобід Єлисаветградської провінції, людей і худобу забирали з собою…

Основну масу сільського населення Новоросійської губернії складали українці, а також були болгари, волохи, молдавани, вірмени, греки і росіяни. Вперше у 1764 р. дозволено оселитися в Новоросійській губернії жидам, які взяли на відкуп експорт ременю (див.: Н.Полонська-Василенко, с. 118). Селяни  залюбки оселялися в цих провінціях, оскільки за спиною були запорозькі вольності і в разі ускладнень вони могли спокійно перейти в інші землі. З метою позбутися панщини вони записувались у військові (пікінерські полки).

На цих землях було неспокійно. Постійні повстання на Правобережній Україні 1768 року – Коліївщина – знайшли відгуки на Запоріжжі та в новоросійській губернії. З цим рухом зв’язаний бунт пікінерів 1769 року, що відмовилися йти на війну з Туреччиною. Їх підтримали значна група запорожців. 1770 року регулярні царські війська і донські козаки виступили проти  пікінерів, розправлялися жорстоко, багато людей було знищено, заслано до Сибіру.

В останні роки Запорозької Січі протистояння з Новоросійською губернією набуло характеру постійної війни. Царат поступово захоплював запорозькі землі, а у відповідь запорожці руйнували російські поселення. Сили були нерівними. 1775 року Катерина П ліквідувала Запорозьку Січ.

Новоросійська губернія залишила за собою цю назву й надалі.

У зв’язку з вище викладеним, вважаємо за доцільне звернутися дипломатичними каналами до польської сторони із запитом про пошук згаданої грамоти Стефана Баторія, на яку посилалися запорожці для захисту права власності на землю, можливо інших документів тієї доби, що збереглися в польських архівах.

Сподіваємось, що історичні документи щодо правовласності України будуть корисними в поточній роботі Міністерства на російському напрямку, зміцнять наші позиції у переговрному процесі з російською стороною, а також можуть бути додатковими важелями у відстоюванні історичних прав українського народа.